Террі Пратчетт - Віщі сестри, Террі Пратчетт

випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком. 

У творчості Г’юл часто вдавався до поняття долі. 

Драматургії вона допомагала краще навіть за привидів. Дрібка «долі» могла витягти сюжет із будь-якого глухого кута. Але не слід було думати, що здатен її роздивитися в житті. Що вже казати про те, щоб нею управляти… 

Бабуня Дощевіск роздратовано примружилася, вдивляючись у глибини кришталевої кулі Тітуні Оґґ. Кристал був не з кращих: його було зроблено із зеленого скла пляшки, в яких жертви кораблетрощі відправляють навмання записки з проханням про порятунок; пляшку привіз із далекого морського узбережжя котрийсь із Тітуниних синів. Кристал добряче перекручував те, що показував — у тому числі, як підозрювала Бабуня, і правду. 

— Точно можна сказати лише те, що він у дорозі, — нарешті сказала вона. — Їде на фургоні. 

— Краще б то був баский білий огир, — відгукнулася Тітуня Оґґ. — З попоною і все таке. Ну, ви розумієте. 

— А чарівний меч у нього при собі? — спитала Маґрат, витягуючи шию. 

Бабуня Дощевіск відкинулася на стільці. 

— Нечеми ви обидві, — сказала вона. — Не знаю я, які там баскі мечі чи чарівні огирі. Повитріщалися, як дві доярки. 

— Чарівний меч — це важливо, — заявила Маґрат. — Без нього ніяк. Ми могли б самі його зробити, — мрійливо додала вона. — Викувати з громовідводу. Я й потрібне заклинання знаю. Просто береш громовідвід, — уже без особливої впевненості продовжила вона, — і робиш із нього меч… 

— Не буду я возитися з цим залізяччям, — обурилася Бабуня. — Сто літ чекаєш, поки воно запрацює, а потім одного прекрасного дня воно тобі ледь руку не відрубає. 

— І родима пляма у вигляді полуниці, — сказала Тітуня Оґґ, не звертаючи жодної уваги на те, що розмова вже пішла далеко в інший бік. 

Дві інші відьми нерозуміюче подивилися на неї. 

— У формі полуниці, — повторила вона. — Знак, із тих, які завжди мають принци, що повертаються на батьківщину заявити про свої права. Так їх усі впізнають. Хоча уявлення не маю, як розпізнати полуницю. 

— Терпіти не можу полуниць, — туманно відгукнулася Бабуня, знову вдивляючись у кришталеву кулю. 

В потрісканих зелених нутрощах магічного кристалу, пропахлого давно спочилими омарами, крихітний Томджон розцілував батьків, обмінявся рукостисканнями та обіймами з рештою трупи і заліз на першу в міні-каравані халабуду. 

«Отже, все мало спрацювати, — сказала собі Бабуня. — Інакше він не їхав би сюди, правильно ж? А його компаньйони — то, певно, вірні соратники. Це ж логічно: попереду п’ять сотень миль непростої дороги, все може трапитися. Сподіваюся, у них із собою десь і зброя є, і обладунки». 

Стара відьма відчула в свідомості нотку сумніву і негайно рішуче його придушила. «Якщо вже говорити про логіку, іншої причини їхати сюди йому немає. Чари ми наклали цілком правильно. Якщо не зважати на інгредієнти. І більшу частину тексту. І, можливо, помилилися з часом. Ну і ще Ґіта все, що не пішло до варива, забрала додому котові — навряд чи так мало робитися… 

Але ж нехай там як, а він їде сюди. А не помиляється тільки той, хто нічого не робить». 

— Есме, як закінчиш, накрий це чим-небудь, — сказала Тітуня. — Постійно боюся, що хто-небудь підгляне, як я приймаю ванну. 

— Він їде, — промовила Бабуня з такою гострою втіхою, що ту можна було б використовувати замість діжонської гірчиці. 

Вона накрила кулю чорною оксамитовою торбою. 

— Це неблизький шлях, — сказала Тітуня. — Не кажи гоп, поки не перебрешеш. Дорогою можуть напасти розбійники. 

— Ми за ним приглянемо, — сказала Бабуня. 

— Це неправильно. Якщо йому судилося стати королем, він повинен вміти сам захищати себе, — сказала Маґрат. 

— Нема чого йому по дорозі силу молодецьку витрачати, — манірно сказала Бабуня. — Він нам потрібен тут у всій красі. 

— Гаразд, але вже тоді він має сам дати собі ради, — сказала Маґрат. 

Бабуня по-діловому ляснула долонею об долоню. 

— Твоя правда, — сказала вона. — Якщо він перемагатиме, ми не станемо втручатися. 

Ця їхня зустріч відбувалася в будиночку Тітуні Оґґ. Коли вже майже на світанку Бабуня зібралася додому, Маґрат лишилася під приводом допомоги з прибиранням. 

— Як же з принципом невтручання? — поцікавилася вона у Тітуні. 

— Ти про що? 

— Тітуню, ти знаєш, про що. 

— Та це ж і не зовсім втручання, — недоладно спробувала парирувати Тітуня. — Ми просто допомагаємо справам іти, як вони йдуть. 

— Та ти сама не віриш у те, що кажеш! 

Тітуня сіла на канапу і стала нервово м’яти подушку. 

— Ну, як би це тобі сказати… Усі ці принципи і невтручання годяться, коли все нормально, — сказала вона. — Не втручатися легко, коли немає потреби втручатися. А в мене є сім’я, і я повинна думати про неї. Наш Джейсон уже влаштував пару бійок через оцю балаканину про відьом. Нашого Шона виперли з армії. І мені здається, що коли ми допоможемо новому королю, він, в свою чергу, муситиме нам віддячити. Це ж цілком справедливо. 

— Ти ж лише минулого тижня казала… — почала вражена таким відвертим проявом прагматизму Маґрат і навіть не знайшла в собі сил договорити. 

— Тиждень — це довгий час, коли маєш справу з магією, — сказала Тітуня. — За цей час може й п’ятнадцять років проминути. Хай там як, Есме від свого не відступиться, і я не палаю бажанням її зупиняти. 

— Отже, ти хочеш сказати, — промовила Маґрат крижаним тоном, — що всі ці розмови про «невтручання» — це щось таке, як клятва ніколи не плавати. Тобто такої клятви дотримуєшся, поки не почнеш тонути, еге ж? 

— Це краще, ніж і справді потонути, — відповіла Тітуня. 

Вона потяглася до камінної полички, зняла звідти глиняну люльку, більше схожу на маленьку яму для варіння смоли, й під пильним поглядом Ґрібо, що розлігся на своїй подушці, припалила її лучиною від згасаючого вогню. 

Маґрат ніби несвідомо зняла з магічної кулі накинуту на неї торбу й зазирнула в кришталеві глибини. 

— Схоже, ніколи мені не опанувати відьомство повністю, — сказала вона. — Тільки-но здасться, що щось зрозуміла, як усе міняється. 

— Ми — лише люди, — Тітуня випустила в камін хмарку синього диму. — Всі — лише люди. 

— Можна позичити кристал? — раптом спитала Маґрат. 

— Та на здоров’я. 

Коли юна відьма рушила до виходу, Тітуня з усмішкою кинула їй услід: 

— Посварилася зі своїм хлопцем? 

— Ти про що? 

— Та вже кілька тижнів його не бачу. 

— А, просто герцог послав його до… — Маґрат затнулася. —…послав із якимось дорученням. Хай там як, мене це не цікавить. 

— Я так і зрозуміла. Ну, хай там як, кристал бери, нема питань. 

Діставшись додому, Маґрат полегшено зітхнула. На торф’яних болотах у цю годину зазвичай нікого не траплялося, але за останні пару місяців справи в королівстві однозначно погіршилися. Окрім загальнопоширених тепер підозр щодо відьом, нечисленні мешканці Ланкру, що вряди-годи спілкувалися з рештою світу, почали здогадуватися, що в королівства або а) почали відбуватися речі, раніше нечувані, або б) щось зіпсувалося у механізмі Часу. Підтвердити останню версію було нелегко[55] — та все-таки нечисленні мандрівники, що подолали гірські стежки до королівства з початком весни, мали суттєво старіший вигляд, ніж слід було б. У Вівцескелях, з їхнім надвисоким магічним потенціалом, завжди можна було чекати будь-чого неочікуваного, але зникнення цілих років протягом однієї-єдиної ночі було пригодою надзвичайного характеру. 

Маґрат замкнула двері, зачинила віконниці