Мирослав Сивицький - Жартівники

повстанців, відпускали додому тих, хто прийшов до них з провиною. Вони тоді широко трубили, що це були неграмотні селяни, котрих бандерівці силою затягнули в підпілля, їм совітська влада все прощає, нехай сміливо зголосяться… Вони насправді відпускали тих, хто ховаючись від призову до совітської армії, пішов у ліси, а молодих хлопців брали на службу до армії… Одного лише не враховували, що такі, як Кирило Ясень, твій дідусь та їхні товариші, живими не здавались…

— Що Магушці присудили?

— Стратили, — глибоко зітхнула баба Софійка.

— Жорстокою же була ваша служба безпеки.

— Така була пора. Цього вимагав Декалог, кожен, хто прийняв присягу, знав, що і як має робити, й що його чекає у випадку свідомої зради…

— Що ж сталося з дитиною Магушки?

— Хлопчик виріс біля маминої сестри, вивчився, став професором.

— Ви його знаєте?

— Його багато знає. Це — Іллярій Кандиба.

— Що-о?! Пан професор — син поклепачки? А він хоча про це здогадується?

— Ні. Цього до сьогодні ніхто не знав, тепер знає двоє: я і ти. Іллярію відомо, що його маму вбили бандерівці. Її прізвище викарбовано на стелі біля пам’ятника загиблим у другій світовій війні. Там вказано, що загинула від «рук буржуазних націоналістів». Довгий час більшовики підносили її на щит, як «героїню», — це ж усім відома Люба Балабан. Її іменем називали піонерські дружини, згадували на всіх урочистостях з нагоди більшовицьких свят, і лише наприкінці сімдесятих винюхали, що вона довгий час була націоналісткою, і про неї перестали згадувати…

— Несторе Григоровичу! — хряпнувши за собою дверима, в кабінет стрімко ввірвалась Надійка, й, мов на стіну невидиму наткнулась, зупинилась на долю секунди, а тоді, з розпростертими руками, кинулась старенькій на шию і тричі поцілувала.

— Ой, бабо Софійко! Невже це ви? Ну, як ви там у своєму Едемі?

— І ти тут, донечко? — стара докірливо поглянула на онука. — А отой бусурмен, хоч би заїкнувся.

— Він не винен! Я, бабцю, щойно тиждень, як прийшла сюди.

— Що нога?

— Клас! А щодо Нестора — він ґречний і гарний ваш онук.

— Еге ж, хоч до рани прикладай! Вишеньки гудуть, що от-от одружується, а мені хоч би слово сказав…

— Може хоча скажете з ким? — Нестор глипає на бабу й стенає плечима.

— Звичайно скажу, зі старшенькою Петра Прокопового… Його батько, до речі, був у боївці з твоїм дідом… Правда, загинув на тиждень скоріше…

Увійшла Наталка й теж з несподіванки зупинилась біля дверей.

— Прошу любити й жалувати, старшенька Петра Прокопового, — напускає серйозності Нестор, — а це, Наталю, знаменита цілителька баба Соня.

— Бабцю Соню, то ви його бабуся?! А оце і є отой жених, якого ви мені сватали? — зашарілась Наталка.

— Що все це має означати? — на лиці в Нестора деяка розгубленість. — Звідки ви знаєте одна одну?

— Її і Стефцю я знаю от з такісіньких, — баба Соня підняла долоню сантиметрів на тридцять від сидіння канапи.

— Коли наш батько впав зі скирти, і сам Іллярій виявився безсилим, його, через рік поставила на ноги твоя бабуся… Ви давно з дому? — враз, наче щось пригадавши, питає Наталка.

— Вранішнім автобусом.

— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?

— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…

— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.

— Краще візьми отой столик і перестав сюди, — командує Наталка, — а ти, Надю, дістань цукор, ложечки… Я біжу до себе за пляцком…

— Скажіть, бабо Софійко, — уже сидячи навколо столика за ароматними філіжанками напою, цікавиться Наталка. — Правду кажуть, що ви не справжня його бабця?

— Правда, донечко, Нестор — сирота, й доводиться онуком моєму рідному братові…

— Що на хуторі нового? — змінює напрям неприємної, для себе розмови, хлопець.

— Ой, дитинко, ледь не забула! Скарав Господь твого кривдника Стакана Гавриловича.

— Як це? Був з вигляду здоровий, як бугай.

— Від надміру горілки віддав дияволові душу. Захворів на цукровий діабет… А оце з весни почала чорніти нога…

Сара навколішки мене просила, але я, нехай простить мене Матінка Небесна, не пішла. Завезли в лікарню, а там свою справу знають, — іронічно всміхається Софійка. — Давай на стіл і будуть втинати. Стакан відмовився.

— Чому? — запитала Надійка.

— Він знав, що ампутація нічого не допоможе. Нога не заживе, а продовжуватиме гнити далі… Отож, повернувшись додому, послав одного ранку Сару до крамниці, а сам перехилив пляшку горілки, доповз до криниці й кинувся сторч головою!

«Що ж, — подумки зітхнув Нестор, — і ще й така сторона медалі!»

— Спасибі діти, за гостину, а пляцок твій справді преподобний! — стара підвелась з канапи, повернулась і перехрестилась до образу. — Буду я помаленьку йти, а то автобус останній утрачу…

— Не кваптеся, ми вас відвеземо, — Нестор вийняв зв’язку ключів і подав Надійці. — Збігай у гараж і прижени машину. А ти, Наталю, тим часом покажи бабі наші володіння…

35

Загрузлий у трясовині справ, пов'язаних з відкриттям центру, Іллярій на диво байдуже сприйняв Романове фіаско з одруженням. Бо навіть, десь, у найдальших закапелках душі, відчував невеличке задоволення від того, що мав рацію там, на дачі, коли казав синові, що ця дівчина йому не подарує. Починало тривожити інше, Роман став водити компанію з якимись слизькими типами, й тепер Іллярію залишилось лише терпеливо ждати, коли Ромчик і від них одержить урок, бо ніякі репресивні заходи, як от продаж авто, обмеження в грошах, на нього не впливали.

От і зараз, крізь відчинене вікно кабінету Іллярієві видно, як до Романа, що сидить внизу на лавочці, прямує патлатий, з блудливими очима й синцями попід очі, тип.

«Це ж стовідсотковий алкаш, а, можливо, й наркоман», — подумав професор і вирішив послухати, які ж спільні інтереси пов’язують Романа з оцим нещасним.

— Чим закінчились твої пошуки? — хриплуватим голосом цікавиться прибулець.

— Її ніде нема.

— І в «Зоні ризику»?

— Востаннє бачили її там, ще як в училищі навчалась.

— Може поїхала додому?

— І там її нема. Сказали, що поїхала на роботу за направленням.

— А що в училищі?

— У неї вільний диплом і вони також не знають, де вона…

— Та-ак, — протягнув патлатий. — Кепські твої справи. Не могла вона крізь землю провалитись, правда ж? Але я можу тобі зарадити.

— Яким же чином?

— Зведу тебе з Флібустьєром, його соловейки знайдуть тобі її.

— І в що це мені обійдеться?

— Сто п'ятдесят баксів за пошук. За викрадення й доставку — такса окрема.

— Гаразд.

— Приходь завтра з грошима у «Бістро», о восьмій…

* * *

— Ти