Мирослав Сивицький - Жартівники

Я ж не хочу виглядати в нічиїх очах дилетанткою, і лише передам ті твори, що, на вашу думку, готові до обнародування.

— Гаразд, давай сюди! Завтра зранку зайдеш до мене на квартиру, там про них і погомонимо. Домовились?

— Еге ж! А тепер що, йдемо плавати? — густішають сині блавати.

— Плавай, лебідонько, без мене, — сміється хлопець і проводжає дівчину до дверей.

Тільки сів до столу, розв'язав папку із Зоїними рукописами, як увійшла Наталка.

— Господи, та що ж це таке! — стогне Нестор.

— Що трапилось? — зупинилась здивована.

— Нічого, проходь. Нині день відкритих дверей, ідуть, мов прочани по свячену воду.

— Така твоя доля, як каже моя бабця, — Наталка підійшла до самовара й помацала тильним боком долоні. Тоді взяла чисту філіжанку й стала робити каву. — Ти будеш?

— Ні, пив щойно.

— Тоді працюй, я не заважатиму. Посиджу трохи на канапі, щось теж стомилась сьогодні…

— Так, у ці передсвяткові тижні ми всі будемо, мов загнані коні…

У коридорі знову роздались лункі кроки, долинув веселий безтурботний сміх і до кабінету гуртом увійшли Зоряна, Надійка й Неоніла.

— Ось так би і давно! — Нестор зав'язав папку й шпурнув у верхню шухляду свого письмового стола. — А то цикають по одному.

— Наталко, що це з ним?

— Не посварились, часом?

— Та ні, я щойно увійшла.

— Сідайте вже, сороки! — Нестор відкинувся на спинку стільця. — Що скажете доброго?

— Пора, шановний директоре, на тренування! — нагадала Неоніла.

— Хіба сьогодні середа?

— Завтра буде друга, — сміється Надійка.

— Тоді — вперед! Поки гасають по області «соловейки», нам треба підтримувати форму. Дорогих гостей можна сподіватись будь-якого вечора.

— Ходімо, Наталочко, з нами, — Зоряна бере дівчину під руку. — Будеш нам за рефері, а опісля позмагаємося у плаванні.

У приміщенні комплексу було порівняно тихо, настала година телесеріалів, що майже одночасно демонструються по всіх чотирьох каналах. Хто пішов додому, хто, після репетиції, залишився у кімнатах біля телевізора, і дивився свій облюбований серіал. У фойє клацали ручки ігрових автоматів, хто з хлопчиськів мчався на авто, а хто намагався потопити кораблі. Кількоро стрибало біля тенісного стола й четверо грали у більярд.

У спортивному залі скрипіли тренажери й сошли найзавзятіпіі. На татамі з роздягальні вийшли дівчата й розпочали розминку. Враз перестали скрипіти тренажери, мокрі від поту, мов скупані, хлопці та дівчата поспішили подивитися мистецтво єдиноборств. Захоплено горіли, особливо у дівчат очі, коли Неоніла, Зоряна та Надійка, кожна окремо влучно відбивалась від двох атакуючих. Нестор ухитрявся одбиватися і від усіх трьох… Та найцікавішим для спостерігачів був момент, коли майстри закінчували тренування двома-трьома вправами з «повним контактом.» Тоді постійним об'єктом атаки, зазвичай, був Нестор. Завдяки вишколу старого японця, він значно винищувався над дівчатами, тому старався бути поблажливим і намагався менше контактувати, хіба що прийом з боку дівчат змушував це зробити…

Після плавання у басейні, коли наставала пора зачиняти КСК, усі п'ятеро йшли додому. Спочатку проводжали Надійку до житла Попеля, Наталку до її обійстя, а тоді утрьох — на котеджі.

* * *

З появою у Вишеньках цих трьох чужих дівчат, сільські найяріші парубки втратили сон, і лише усвідомлення, що красуні володіють «смертельною зброєю», утримувало від негайного зізнання у «палкому коханні», яке завжди відчувала на собі будь-яка дівчина, з'явившись у чужому селі.

«Може Грицько, Тарас та інші так до самозабуття тренуються, аби найближчим часом наважитись підступитись до котроїсь з них», — останніми днями дивні думки забрідають у голову старому парубкові. Не сьогодні-завтра, а дівчатам доведеться виходити заміж, скидати з себе напругу тренувань, бодай на той час, аби привести на світ потомство…

Можливо, саме ці хлопці стануть їм чоловіками, лише він, надалі нудитиме світом. Правда, в селі, як це мало місце у випадку з Нелею, кимось уже поширюється чутка, що він от-от засватає старшу Шолудякову дівку. Навіть баба Софійка, коли до неї прибилась ця новина, нічого не сказавши хлопцеві, потайки придибала у Вишеньки, провідала своїх ще живих колєжанок, а тоді, як сніг на голову, з'явилась у будинок культури.

— Мила моя Софійко! — зачудувався Нестор, коли в порозі побачив рухливу бабину постать. — Проходьте, сідайте, — цілує хлопець у зморшкувате лице.

Баба, роззираючись навкруги, перескакує оцінюючим оком на блискучі офісні меблі, на пульт відеосистеми, поволі підступає до канапи, хреститься перед образом Богоматері з дитятком на руках, а тоді сідає, витягнувши худі маленькі ноги, взуті в повстяні тапочки.

— Яким же вітром вас завіяло? Не могли зателефонувати, я би приїхав за вами?

— Прийшла подивитись, що ти отут витіваєш, начисто забув дорогу на хутір?

— Не забув, дорога моя людино! Все ніколи було, та вже видряпуюсь з худерлиці. Як тільки відбудемо свято Незалежності…

— … Настане пора готуватись до іншого, — сміється баба.

— І все таки з’явиться трохи часу… Тим більше гряде осінь, доведеться порати город, готувати на зиму сад… Тоді я не вилазитиму з хутора… Справді, що ви робите у Вишеньках?

— Навідалась до Горпини Гладійової. Колись партизанили разом. Уже відтоптала, небога, свій ряст, догоряє свіча, і зілля моє не допомагає… Ая, минаємося ми, дитинко, покоління моє минається. А на наше місце виповзає усіляка нечисть. Нині, вже кожен другий житель України «постраждав» від совітів, а вояків УПА з'явилось утричі більше, аніж їх було насправді в ті буремні роки…

Баба на якусь мить задумалось, очі заслав туман, вона глибоко вдихнула, зітхнувши важко, видихнула й продовжила.

— Та все це піна, колись вляжеться… Ти мене весь час мучив, хто навів енкаведистів на криївку, але я справді не знала, вірніше не була певна.

— Тепер знаєте?

— Знаю… Сьогодні Горпина, відчуваючи, що ступає на стежину до Господа, порушила клятву й відкрила цю таємницю. Вона вела протокол СБ, коли допитували нашу колишню зв'язкову Магушку, котра видала криївку, де перебував Ясень.

— Нащо вона це зробила?

— З дурного, з бабського розуму… Коли в неї під серцем забилася дитина, стала вона вимагати від нашого побратима Кирила Ясеня, аби той визнав дитину своєю. Мало того, залишив ліс і, зголосившись перед окупантами, пішов до неї жити в село.

— Дитина була його?

— Можливо. Хто сьогодні скаже. Їх справді бачили часто разом, але не міг Кирило особисте поставити вище загального й відмовився залишити загін. Розлючена Магушка вислідила бункер й навела енкаведистів саме тоді, коли хлопці повернулись з походу.

— Не розумію її дурного вчинку.

— Як згадує Горпина, Магушка на допиті весь час твердила, що емгебісти обіцяли нічого групі не заподіяти, а Кирила відпустять… Саме тоді був такий період у політиці совітів, що вони для того, аби зломити відчайдушний опір