Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

Мені так і кортить відкрити цим двом очі, коли вони вихваляють його зріст і миловидне личко. А ще його спритність.

— Хороший юнак, — далі гне своє Лум. — Джейкобе, ти міг би дечого повчитись у нього, якщо хочеш вижити в цьому світі.

— Мати друзів не завадить, — каже Нам. — Ти ж не бажаєш зістарітися самотнім, як я, якому більше ні з ким зустрічати смерть, окрім як з Лумом. Ти хочеш мати сім’ю. Джейкобе, ти чуєш?

Зі мною щось коїться. Я мала б думати про те, як триматися подалі від Нельсона Вона, та натомість згадую його руки й нігті, широкі та плоскі, з білими півмісяцями внизу нігтьової пластини. Згадую мить, коли його пальці ковзнули по моїй спині — ми тоді несли Нама на ліжко перед приїздом лікаря — і як швидко він перепросив за це.

Уночі я пальцем по стегну пишу його ім’я. Нельсон. Китайською це Ні Ер Сень.

Я розбираю ієрогліфи на складові. Якщо зможу зрозуміти його ім’я, то збагну й наміри. Але воно так легко не піддається. Ні та Ер — просто звуки для відтворення їхніх англійських відповідників. А от останній, Сень 森, означає «ліс». Два дерева внизу й одне згори.

Три дерева, один ліс. Вочевидь, як і ліс, Нельсон таїть у собі безліч усього. Він певно має багато граней, але яких саме — я досі не збагнула.

— Час покаже, — обнадіює мене Лінь Дайю. Ні, не обдурить скрипаля рука. Знає вона, про що плаче ріка.

Рік сну їй був на користь. Відколи натовп розбудив її, Лінь Дайю з кожним днем стає сильнішою, і тепер їй уже не треба таїтися всередині мене. Навпаки, вона вилазить назовні, коли заманеться, і бродить навколо, не питаючи мого дозволу. Вона дедалі більше нагадує мені Лінь Дайю з роману — каверзує, складає вірші та співає про могилу квітів[43]. Її кашель слабшає, і зараз вона просто злегка прочищає горло.

— Не такий він уже й лихий, якщо грає на цінь[44], — каже вона мені. — Я теж граю, і я не лиха. Чи ти забула?

— Ні, — кажу їй, — не забула.

Лінь Дайю розпливається від задоволення, і я починаю замислюватись: а що, як вона має слушність щодо Нельсона?

Полум’я повертається, але цього разу ніжне, як проміння пообіднього сонця, яке розляглося на моїй шкірі. Коли я сплю, воно в мені, а коли прокидаюся — вистрибує назовні, рожево-фіолетове від сонної заграви. Я вишукую загрозу, якої колись боялася, але вона вислизає, витісняється цим новим почуттям, назви якого я досі не знаю.

— Ти можеш сказати, що це? — питаю я Лінь Дайю. Сьогодні вона сидить на прилавку в крамниці й набиває рот замерзлими квітами. Вони мертві, але досі красиві, вкриті крижаною кіркою. Від укусів квіти розламуються і тріщать на її зубах.

— Навряд чи я знаюся на чоловіках, — відповідає вона. З її рота біжить вода, розтікаючись мокрою плямою на підлозі.

— Я зараз не про те, що сталося з тобою, — кажу й підбігаю, щоб витерти калюжу рукавом сорочки.

— Тоді про що?

— Я хочу знати, чи Нельсон Вон лихий. Хочу знати, чи почуття всередині мене хороше, чи погане.

— Рожевим цвітом вкрився персик на весні. Прекрасна панна заспіває нам піснí.

— Припини. Я питаю серйозно.

— Звідки мені знати?! — обурюється вона. — Ще недавно ти не бажала мати зі мною нічого спільного. А тепер глянь на себе! Поради в мене питаєш. Невже ти справді так мені довіряєш?

Якби зараз сюди зайшов покупець або ж Нам і Лум, вони закинули б мене на воза й відвезли б у божевільню. Але я таки хочу дещо висловити дівчині, на честь якої мене назвали.

— Ображаєшся, що я ненавиділа тебе в дитинстві?

Лінь Дайю доїдає останні квіти й облизує кінчики пальців.

— Ти ранила мої почуття, — відказує вона. — Але тепер розумієш, що ненавидіти мене не варто. Тепер ти мене потребуєш. І завжди потребувала.

Я мовчу. Вона й так знає все, що я хочу сказати.

Лінь Дайю вдивляється в мене.

— Нельсон Вон не лихий, — зрештою промовляє вона. — Насправді він мені навіть подобається. Ти питала, хороше це почуття чи погане. Цього я не знаю. Можу тільки сказати, що воно таїть у собі й добро, і зло.

Вона замовкає, а потім сміється:

— Або ж ні те, ні інше?

Мені хочеться спихнути її з прилавка, на якому вона сидить.

— Від цих слів мені мало користі, — гаркаю їй. Я дурне дівчисько, яке розмовляє з привидами.

— Гаразд, — вона підводиться, щоб знайти ще квітів. — Але я сказала тобі те, що вважаю за правду. Не моя вина, що ти надто вперта, щоб мені повірити. Ти завжди була такою, я тобі це казала?

* * *

Лум мав слушність — натовп таки повертається. Через сім днів після інциденту ми знову чуємо ті самі голоси, які зливаються в один, відчуваємо той самий тупіт у напрямку наших дверей, коли їхні чоботи чвакають по багну, мокрому снігу та відмерлій траві.

— Небожителі[45]! Сарана єгипетська! Повертайтесь у своє Квіткове царство[46]!

Ми діємо за планом: зачиняємо двері, опускаємо жалюзі й мовчимо. Ні про що не думати, не висовувати носа. Цього разу натовп простоює годину, перш ніж розійтися. Я сиджу, підперши двері спиною, ніби мого тіла достатньо, щоб не дати їм проникнути всередину. Але поруч зі мною так само сидить Лум і каже розправити й виструнчити спину.

— Отак і стають чоловіком, Джейкобе, — промовляє він.

8

У Західному Айдахо трьох китайських шахтарів звинуватили в мародерстві. Їх відвели в ліс і прив’язати косами до дерев. А потім перерізали горлянки.

У Південному Айдахо китайця звісили з воріт на канаті.

У Східному Айдахо чотирнадцятирічного китайського хлопця виволокли з домівки його родини й повісили на мотузці для білизни.

У Північному Айдахо вночі кинули сокиру та розбили ліхтар. Згорів китайський храм, усередині якого палали тіла.

У Пірсі під наші двері щотижня приходить натовп.

* * *

У середині травня сніг перетворюється на воду та просочує землю. Мені подобається, як сонце гріє мою голову та огортає шкіру м’яким теплом.

Сьогодні лікар повідомив, що Намове ребро зажило. З нагоди одужання Нам і