Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

— Сходи кудись, не сиди тут, — кажуть вони. — Ми й самі впораємося.

Відколи Нам постраждав, я не наважувалася вийти на вулицю. Після того випадку крамниця стала для мене єдиним місцем у світі, де я почувалася в безпеці. Принаймні тут, поруч зі своїми земляками, я була захищеною. Не відчувала жодної загрози, що мою справжню особистість буде розкрито. Але сьогодні натовпу немає, на вулиці нікого.

Небо таке блакитне, що аж очі болять. Зáклади навколо нас відчинили свої вітрини. Навіть «Фостерз ґудз» здається привітним.

Уже й не пригадую, коли в мене востаннє був вихідний. Можна було б сходити в пекарню, пройтися стежкою до церкви, глянути на будівлю суду. Прогулятися до засніжених гір, які межують з містечком, і йти далі, аж доки не закінчиться Пірс і не почнеться щось інше.

— Або ж, — шепоче Лінь Дайю, і її подих лоскоче мені шию, — ти можеш піти до нього.

Її тішить, що я ніяковію від згадки про Нельсона. Для неї це лише пустотлива забава.

— Годі! — кажу їй.

Я виходжу на вулицю та поправляю хустину на горлі.

— Він хоче, щоб ти прийшла, — продовжує вона. — Сам запрошував.

— Це було місяць тому, — відказую я. Відтоді юнак на ім’я Нельсон Вон приходив лише кілька разів: одного разу по каніфоль, а всі інші — щоб провідати Нама. Під час його візитів я ховалась у підсобці, притискаючи долоні до обличчя, щоб заспокоїти палаючий рум’янець.

— Він, мабуть, уже й забув про своє запрошення, — кажу я Лінь Дайю.

— Місяць — це ніщо, коли живеш стільки, як я, — заперечує вона.

* * *

Стежка, що веде в гори, ще надто мокра від снігу, будівля суду переповнена, а церква видається похмурою, як для такого ясного дня. Вітерець тріпоче мою хустину. Я знаю, куди він зрештою намагається мене відтягнути. Тому розвертаюся й вирушаю на північ, назад через центр містечка до готелю «Твінфлавер».

— Якщо постраждаю, — кажу Лінь Дайю, — це буде твоя провина.

Вона не промовляє ні слова, тільки сміється так, ніби в горлі застрягла пташка.

* * *

Нельсон Вон не забув про своє запрошення. Коли він відчиняє двері й бачить, що на порозі стою я, яка однією ногою вже відступила назад і приготувалась утікати, то відскакує вбік і жестом запрошує мене всередину.

Руки Лінь Дайю штовхають мене вперед.

Нельсон винаймає одну з більших кімнат у «Твінфлавер». На моє запитання, як він може дозволити собі такі апартаменти, відповідає, що має щедрого друга.

Перше, що впадає у вічі, — це музичний інструмент на приземкуватому столику перед каміном. Мабуть, його скрипка. Вона не схожа на струнні інструменти, які я бачила раніше, чиї тіла були схожими на рибу, з кісток якої начисто обдерли плоть. Натомість вона як жіноче тіло — вигнуте, фігуристе й пишне. У світлі вогню сяотіцінь[47] стає темно-абрикосовою.

Нельсон запитує, чи хочу я чогось випити, а потім зникає, щоб налити мені чаю. Я походжаю по кімнаті. У будинку мого дитинства в рибальському селі стіни прикрашали мамині гобелени.

У школі каліграфії майстра Вана перед нами були розгорнуті сувої з ієрогліфами. У борделі мадам Лі за кожним нашим рухом стежили блискучі золотаво-червоні шпалери.

Однак у кімнаті Нельсона стіни порожні. Єдине, що має зв’язок з чоловіком, який зараз сюди зайде, — це фотографія на полиці над каміном. На ній люди, схожі на тата й маму, а поруч з ними — маленька версія Нельсона. Ніс як жолудинка, овальні очі, звужені доверху повіки. Він дивиться прямо на мене, запхавши щось до рота. Його батьки всміхаються.

Мене огортає туга за своїми.

Нельсон запрошує мене сісти й перепрошує, що в кімнаті жарко.

— У теплí мої пальці рухаються вправніше, — пояснює він і перебирає пальцями вгору-вниз по невидимій шийці скрипки, щоб показати мені. Я відповідаю, що не проти теплá.

Може, це через задуху в кімнаті, але в ньому є якесь умиротворення, безсумнівна лагідність, якої я навчилася не очікувати від чоловіка. Він, як і голі стіни його кімнати, саме такий, яким видається. Такого чоловіка я ще не зустрічала.

— Радий, що ти завітав у гості, — промовляє він. — Я боявся, що чимось тебе образив. Наприклад, коли спитав про твої руки.

— Скажи, ти думала, що він намагався тебе вбити, — дражнить мене Лінь Дайю, щипаючи за руку.

Я її ігнорую.

— Намове ребро нарешті зажило, — кажу натомість.

— Це чудова новина, — відказує Нельсон.

Я розумію, що сиджу так, як сиділа б Дайю: ноги зімкнуті, коліна притиснуті одне до одного, руки складені зверху на них. Навпроти мене Нельсон розставив ноги так, що простір між ними утворює ромб. Його тіло розслабленіше, відкрите. Я переставляю ноги, намагаючись повторити за ним.

— Пече від полум’я? — питає він, побачивши мої рухи.

— Ні, — кажу я йому. — Хороша кімната, і готель теж хороший. Ти нічим мене не образив. Вибач, якщо змусив тебе так думати.

Почувши останнє, він усміхається.

— Просто я сподівався, що ми подружимося, — промовляє він. — У Пірсі нас лишилося небагато.

— Нам казав, що раніше тут було чимало китайців.

Нельсон киває й робить ковток чаю.

— Було. Особливо коли функціонували шахти. Там працювали тонни китайців. Мій тато був одним з них.

Ось вона — згадка про минуле, яке він мав, перш ніж стати тим, ким є зараз. Його слова схожі на світлячка, що кружляє в темряві. Я хапаю його обома руками і тримаю, знаючи, що світло от-от згасне.

— А де зараз твої батьки? — питаю я.

— Тато помер кілька років тому. Шахти доконали його легені. А після нього померла й мама. Гадаю, через розбите серце.

— Ох... Співчуваю.

— Ти дуже добрий, — каже Нельсон. — Іноді мені здається, що журба могла б поглинути мене. Але потім я нагадую собі, як мені пощастило. Хоч якийсь час я все-таки мав батьків. А скільки таких, хто осиротів значно раніше.

Його слова мужні, але очі розказують іншу історію — про самотність і, може, навіть страх. Він швидко відводить погляд, але я встигаю помітити — та сама історія живе й у мені.

Не стримуюся й випалюю:

— У мене теж немає батьків.

Слова злітають з моїх уст і линуть геть, нарешті