Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

у гандрамітах; тепла і води колись було більше, а тепер стає дедалі менше. Скоро, дуже скоро я покладу край цьому світові і поверну свій народ Малелділу.

— Я все це багато знати. Перший спроба. Скоро йти інший світ.

— Але ж хіба ти не знаєш, що всі світи рано чи пізно загинуть?

— Люди піти перед загинути, знов і знов, бачити?

— А коли загинуть всі?

Вестон не знайшовся, що на це відповісти, і за якусь хвилю Оярса заговорив знов:

— Ти не хочеш запитати, чому мій народ, який живе у старому світі, не прийшов до вашого світу і не забрав його собі?

— Го-го! — гордо посміхнувся Вестон. — Не знати, як.

— Ти помиляєшся, — сказав Оярса. — Багато мільйонів років тому, коли у вашому світі ще не існувало життя, на мою гарандру зійшла холодна смерть. Я тоді дуже тривожився, не через загибель моїх гнау — Малелділ не зробив їх довгожителями, — а через те, які думки вклав їм до голови володар вашого світу, тоді ще вільний робити, що заманеться. Він хотів зробити їх такими, яким є сьогодні ваш народ: досить розумними, щоб передбачити близький кінець свого світу, але недостатньо мудрими, щоб із цим змиритися. Вони готові були прислухатися до кривих порад і цілком могли побудувати небесний корабель. Проте Малелділ моєю рукою зупинив їх. Декого я зцілив, декого розплотив…

— І бачити, що вийти! — перебив його Вестон. — Тепер вас дуже мало, сидіти в гандраміти, скоро всі померти.

— Так, — погодився Оярса. — Проте одне почуття ми назавжди залишили на гарандрі й ніколи більше про нього не згадували, і це почуття — страх. А разом зі страхом мої гнау забули, що таке ремство, не кажучи вже про те, щоб свідомо заподіювати комусь смерть. Її, смерті, не бояться навіть найслабкіші з мого люду. Тільки Кривий, володар Мовчазного світу, марнує й осквернює ваше життя, спонукаючи вас утікати від того, що й так рано чи пізно вас наздожене — ви самі це добре розумієте. Якби ви були підданцями Малелділа, то жили б у мирі.

Вестон зморщився від роздратування: йому багато чого хотілося сказати, та дуже бракувало слів.

— Дурниці! Поразницькі нісенітниці! — закричав він по-англійськи, а тоді, випроставшись на повний зріст, додав малакандрійською: — Ти говорити, твій Малелділ дати всім іти помирати. Інший, Кривий, боротися, стрибати, жити, не тільки балакати. Чхати на Малелділ. Кривий подобатися більше, я на його бік.

— Але ж хіба ти не бачиш, що він не стане і не зможе… — почав було Оярса, та раптом змовк, ніби збираючи докупи думки. — Мені треба більше дізнатися від Ренсома про ваш світ, а це забере решту дня. Я не вбиватиму ні тебе, ні щуплого: ви — з-поза мого світу. Завтра ви полетите звідси своїм кораблем.

Обличчя у Дивайна раптом витягнулося, і він швидко залопотів по-англійськи:

— Заради Бога, Вестоне, поясніть йому, що ми тут уже кілька місяців, і Земля зараз не у протистоянні. Скажіть, що це неможливо. Краще вже відразу нас убити.

— Скільки часу вам потрібно, щоб долетіти до Тулкандри? — запитав Оярса.

Вестон пояснив, а Ренсом переклав, що зважаючи на те, як розташовані тепер планети, здійснити такий політ практично неможливо, бо відстань між ними зросла на мільйони миль, крім того й летіти довелося б під таким кутом до сонячних променів, на який він зовсім не розраховував. Ба навіть якщо у них є один шанс зі ста потрапити на Землю, то їхні запаси кисню майже напевне вичерпаються ще в дорозі.

— Скажіть йому, нехай ліпше уб’є нас відразу, — додав фізик.

— Все це я добре знаю, — мовив Оярса. — Та якщо ви залишитесь тут, я справді муситиму вас убити, бо не потерплю присутності таких істот на Малакандрі. Так, у вас мало шансів повернутися до свого світу, але «мало» ще не означає «жодного». Даю вам час до завтрашнього вечора; виберіть собі найкращий момент для відльоту. А поки що скажіть мені, який максимальний проміжок часу вам може знадобитися, щоб досягнути Тулкандри?

Після тривалих підрахунків Вестон тремтячим голосом повідомив: якщо вони не вкладуться у дев’яносто днів, то навряд чи взагалі коли-небудь знову побачать Землю; щобільше, на той час вони вже напевне помруть від задухи.

— Гаразд, ви матимете дев’яносто днів, — сказав Оярса. — Мої сорни і пфіфльтріґи дадуть вам повітря — так, ми володіємо і цим мистецтвом — та їжі рівно на дев’яносто днів. Але вони зроблять із вашим кораблем ще щось. Я б не хотів, щоб він знову піднімався у небо після того, як ви повернетеся на Тулкандру. Тебе, товстуне, не було тут, коли я розплотив мого гроса, який загинув від ваших рук. Щуплий тобі розповість. Я можу робити це на будь-якій відстані і через будь-який проміжок часу; цьому мене навчив Малелділ. Перед тим, як ви вирушите, мої сорни дещо зроблять із вашим небесним кораблем. Через дев’яносто днів він розплотиться і перетвориться на те, що у вас називають «ніщо». Якщо цей день застане вас у небі, то ваша смерть не стане гіршою, але тікайте з корабля, як тільки приземлитеся на Тулкандрі. Тепер відведіть цих двох геть, а ви, діти мої, можете йти собі, куди хочете. Мені ж пора поговорити з Ренсомом.

XXI

Того дня Ренсом аж до вечора відповідав на запитання. Я не маю права відтворювати тут цю розмову, окрім хіба заключних слів Оярси: «Ти розкрив мені очі на більше чудес, аніж відомо в усіх небесах!».

Потім зайшла мова про Ренсомове майбутнє. Оярса дав йому можливість самому вирішити, що робити далі: залишитися на Малакандрі чи зважитися на відчайдушну мандрівку до Землі. Після тривалих, болісних роздумів Ренсом кінець кінцем постановив розділити долю Вестона і Дивайна.

— Любов до свого роду, — пояснив він, — не найбільший закон, але ти, Оярсо, сам сказав, що це — закон. Якщо я не зможу жити на Тулкандрі, то краще мені не жити взагалі.

— Ти прийняв правильне рішення, — відповів Оярса. — Ще я скажу тобі ось що. Мої підданці заберуть з корабля всю чужинську зброю — її там чимало, — але щось одне тобі залишать. Поза тим, елділи глибоких небес супроводжуватимуть ваш корабель, доки він не сягне повітря Тулкандри, а часом перебуватимуть біля нього ще й далі. Вони не дозволять двом іншим убити тебе.

Досі Ренсомові й на думку не спадало, що Вестон із Дивайном можуть просто позбутися його, щоб заощадити їжу і кисень. Він подякував Оярсі, водночас дивуючись власній дурості. По