Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

що ці тварини навчилися робити багато складних речей, а деякі не змогли навчитися і померли, й інші тварини за ними не шкодували. Ще він каже, що тепер найкраща тварина — це така людина, яка вміє будувати великі хатини, і перевозити важкі вантажі, і робити все те, про що я розповідав, а він — один із таких; і ще він каже, що якби всі інші знали, що він робить, то їм би це сподобалося. Він каже, що якби він міг усіх вас убити і заселити Малакандру нашими людьми, то вони могли б тут жити, якби з нашим світом щось трапилося. А якби щось трапилося з Малакандрою, то вони могли б піти і повбивати всіх гнау в якомусь іншому світі, а потім — ще в іншому, і так вони ніколи не вимруть.

— В ім’я його прав, — продовжував Вестон, — чи, якщо завгодно, в ім’я могутності самого життя, я готовий не здригнувшись піднести стяг людства на Малакандрі: крок за кроком іти вперед, витісняючи там, де виникатиме така потреба, нижчі форми життя, заявляючи про свої права на планету за планетою, на систему за системою, аж доки наші нащадки — хай якого незвичного вигляду і непередбачуваного світогляду вони можуть на той час набути — не опанують цілого Всесвіту, придатного для життя.

— Він каже, — перекладав Ренсом, — що не буде кривим учинком… тобто він каже, що так можна вчинити — повбивати вас усіх і переселити сюди нас. Він каже, що йому не буде вас шкода, і ще каже, що, можливо, ми зможемо мандрувати від одного світу до іншого і всюди, куди потрапимо, всіх убивати. Гадаю, тепер він уже говорить про світи, що обертаються навколо інших сонць. Він хоче, щоб істоти, які походитимуть від нас, жили всюди, де тільки зможуть, а ще каже, що не знає, якими будуть ці істоти.

— Я можу спіткнутися, — не змовкав Вестон, — але доки я живий і тримаю в руках ключ від брами, за якою — прийдешнє, я ніколи не погоджуся замкнути цю браму перед своєю расою. Сьогодні ми не можемо проникнути туди поглядом, аби побачити, що нас там чекає, бо майбутнє лежить поза межами нашої уяви, проте мені досить і того, що воно у нас є.

— Він каже, — взяв слово Ренсом, — що не перестане все це робити, хіба що ви його уб’єте. Він не знає, що станеться з істотами, яких ми породимо, але дуже хоче, щоб наша раса існувала якомога довше.

Закінчивши свою промову, Вестон мимоволі роззирнувся довкола, шукаючи крісло — на Землі він, виговорившись, зазвичай сідав під бурхливі оплески на своє місце. Та крісла не було, а сидіти просто долі, як Дивайн, він вважав принизливим, тож лишень склав на грудях руки й окинув присутніх сповненим почуття власної гідності поглядом.

— Добре, що я тебе вислухав, — озвався Оярса. — Хоч розум у тебе слабкий, твоя воля не така крива, як мені здавалося. Ти хочеш зробити все це не для себе.

— Так, — гордо сказав Вестон по-малакандрійськи. — Я помирати. Люди жити.

— І ти розумієш, що для того, аби жити в інших світах, ці істоти мають бути зовсім не такими, як ти.

— Так, так. Все новий. Ніхто не знати. Дивний! Великий!

— Значить, ти любиш істот не через форму їхнього тіла?

— Ні. Мені однаково, яка форма.

— Можна було б подумати, що ти турбуєшся про розум. Але це не так, бо тоді ти любив би всіх гнау, хай де вони тобі зустрілися б.

— Однаково — гнау. Не однаково — людина.

— Але якщо тебе не цікавить ні розум — адже він подібний на розум інших гнау, бо ж хіба не Малелділ створив нас усіх? — ні тіло, яке підвладне змінам, то що ж тоді ти називаєш людиною?

Ці слова Ренсомові довелося перекласти. Збагнувши, про що мова, Вестон відповів:

— Мене турбувати людина, турбувати наш раса, який людина породжувати.

Як буде по-малакандрійськи «раса» і «породжувати», він запитав у Ренсома.

— Дивно! — мовив Оярса. — Ти любиш не всіх представників своєї раси, адже дав би мені вбити Ренсома. Ти не любиш ні розуму, ні тіла, властивих твоїй расі. Істота тобі до вподоби тільки тоді, коли вона належить до твого роду, тобто така, який зараз ти. Здається, товстуне, ти насправді любиш не довершену істоту, а саме тільки сім’я — бо ж не залишається більше нічого.

— Скажіть йому, — відповів Вестон, коли Ренсом переклав йому ці слова, — що я не вдаватиму з себе знавця метафізики. Я прибув сюди не для абстрактного розумування. Якщо він — і ви, очевидно, також, — не може збагнути таких фундаментальних речей, як відданість людини людству, то мені ледве чи вдасться щось йому пояснити.

Та Ренсом не зумів це перекласти, і Оярса повів далі:

— Тепер я розумію, як саме володар Безмовного світу зіпсував вас. Існують закони, відомі всім гнау — це закони жалю, щирості, сорому і так далі; один із таких законів велить любити тих, хто належить до одного з тобою роду. Він же спонукав вас порушувати всі ці закони, крім останнього, який не є найважливішим із них, і до того ж так його викривив, що той геть втратив свій первісний сенс і обернувся на такого собі маленького сліпого оярсу, який повністю заволодів вашим розумом. І тепер ви не можете нічого вдіяти і мусите йому коритися, хоч якщо вас запитати, чому це — закон, ви не зумієте відповісти, як не зумієте і пояснити, чому порушуєте інші, важливіші закони. Ти знаєш, навіщо він так вчинив?

— Я думати, такого не бути. Мудрий, новий людина не вірити у весь цей старий казка.

— Я скажу тобі. Цей закон вам було залишено тому, що кривий гнау може накоїти більше зла, ніж зламаний. Тебе володар Мовчазної планети тільки викривив, а ось цього, щуплого, який сидить на землі, зламав, бо не залишив йому нічого, крім жадоби. Тепер він — лишень тварина, яка вміє говорити, й, відповідно, і шкоди моєму світові може завдати не більше, ніж тварина. Якби він належав мені, я б розплотив його, бо гнау в ньому вже помер. А якби мені належав ти, я спробував би тебе зцілити. Скажи, товстуне, навіщо ти сюди прибув?

— Я казати тобі. Робити людина жити весь час.

— Невже ваші мудреці такі невігласи, що не знають елементарного: Малакандра старша за ваш світ, а, отже, й ближча до свого кінця? Більша її частина вже мертва. Мій народ живе тільки