Клайв Стейплз Льюїс - За межі мовчазної планети. Переландра

— Ти, Ренсоме, не винен у жодному злі; тебе хіба часом охоплювала надмірна боязнь. Цією мандрівкою ти сам себе караєш, а може й зцілюєш: адже на шляху додому ти або збожеволієш, або наберешся відваги. Але, крім того, я дам тобі один наказ: якщо вам пощастить повернутися на Тулкандру, ти й там не повинен спускати очей із Вестона з Дивайном, бо вони можуть накоїти ще чимало лиха як у вашому світі, так і поза його межами. З того, що ти мені розповів, я роблю висновок, що є елділи, які спускаються у повітря вашої планети, в саму твердиню Кривого; отже, ваш світ не закритий наглухо, як здавалося нам тут, у нашій околиці небес. Наглядай за цими двома кривими. Будь сміливий і не поступайся їм. За потреби хтось із нашого люду прийде тобі на допомогу; Малелділ вкаже тобі на них. Можливо навіть, що ми зустрінемось знову, доки ти ще зодягнений у плоть, адже не без промислу Малелділа ми зустрілися сьогодні і я стільки всього дізнався про твій світ. Гадаю, попереду — ера, коли налагоджуватимуться нові зв’язки між небесами і світами та між різними світами — хоч і не такі, на які сподівався товстун. Мені дозволено сказати тобі, що рокові, у який ми живемо зараз — але пам’ятай, що небесні роки не збігаються з вашими, — судилося стати роком потрясінь і докорінних змін. Облога Тулкандри близиться до кінця, і якщо буде на те воля Малелділа, я не залишуся осторонь. А тепер — прощавай…

Через велетенський натовп малакандрійців усіх трьох рас пройшли наступного дня троє людей, щоб вирушити в мандрівку, яка могла закінчитися для них вельми сумно. Вестон виглядав блідим і змарнілим: цілу ніч він провів за підрахунками, надзвичайно складними для будь-якого математика, а тут на кін було поставлено саме їхнє життя. Дивайн плескав язиком чи не більше, ніж завжди; складалося враження, наче його вже взагалі ніщо не хвилює, хоч іноді у нього в голосі й проскакували істеричні нотки. За ніч він цілковито змінив свою думку про Малакандру, з’ясувавши, що «тубільці» вміють робити алкогольний напій, і навіть пробував навчити малакандрійців курити, проте тільки пфіфльтріґам це заняття трохи припало до смаку. Тепер у нього розколювалася від болю голова, попереду бовваніла смерть, і за все це він відігравався, дошкуляючи Вестонові. Компаньйонам не надто сподобалося, що з корабля забрали всю зброю, та все решта їх задовільняло. Десь через годину після полудня Ренсом востаннє обвів поглядом уже добре знайому картину — блакитні води, фіалковий ліс та зелені стіни гандраміта, що височіли віддалік, — і слідом за двома іншими землянами заліз у корабель. Перед тим, як закрити люк, Вестон попередив, що під час польоту треба буде суворо обмежити споживання повітря: не рухатися зайвий раз без потреби і розмовляти тільки за крайньої необхідності.

— Особисто я розкриватиму рота лише в екстренних ситуаціях, — сказав він.

— І слава Богу, — не змарнував нагоди востаннє шпигнути партнера Дивайн.

Вони задраїли люк, і Ренсом одразу подався вниз, до перевернутої з ніг на голову каюти, яка зараз була найнижче, де й розтягнувся долілиць на ілюмінаторі. Він неабияк здивувався, побачивши, що корабель уже піднявся на висоту кількох тисяч футів. Гандраміт тепер перетворився на пряму лінію фіалкового кольору, добре помітну на рожево-червонястій поверхні гарандри. Вони саме пролітали над місцем, де сходилися докупи два гандраміти; в одному з них він жив серед гросів, в іншому знаходився Мелділорн. Долина, якою йому колись довелося зрізати кут між гандрамітами, сидячи на плечі в Оґрея, була майже непомітна.

З кожною хвилиною у полі зору з’являлися все нові й нові гандраміти — прямі, рівні лінії, які то лежали паралельно одна до одної, то перетиналися, то утворювали трикутники. Ландшафт набував дедалі більше геометричних рис. Простір між фіалковими лініями виглядав цілковито пласким. Безпосередньо під кораблем гарандра мала густо-рожевий відтінок, і Ренсом здогадався, що там стоять прадавні закам’янілі ліси; водночас на півночі і сході відкривалися неозорі обшири жовтої та вохряної барви — то були, очевидно, великі піщані пустелі, про які розповідали сорни. На заході появилася якась зеленкувато-голуба пляма неправильної форми; на вигляд вона наче опускалася нижче за рівень гарандри, яка розкинулася довкола. Йому спало на думку, що це, напевне, лісиста низовина пфіфльтріґів — чи, радше, одна з їхніх лісистих низовин, бо тепер такі ж плями виринали повсюди; деякі розташовувалися на перетинах гандрамітів, скидаючись на такі собі вузлики, деякі займали доволі велику площу. Ренсом мусив із жалем констатувати, що його знання про Малакандру дуже й дуже незначні та обмежені. Десь стільки ж дізнався б сорн, якби, промандрувавши сорок мільйонів миль до Землі, пожив там трохи між Вортінґом і Брайтоном, а тоді полетів назад. Він задумався про те, як мало зможе розповісти — якщо, звісно, добудеться живим додому — про свою неймовірну подорож: поверхові відомості про мову, опис кількох краєвидів, дилетантські знання фізики… А де ж статистичні дані, історія, детальний огляд позаземних умов? Ось що слід було б привезти з такої мандрівки. Взяти хоча б гандраміти. Оглядаючи їх із висоти, якої сягнув тепер космічний корабель, спостерігаючи всю геометричну правильність їхніх обрисів, Ренсом ясно усвідомив, що початкове припущення, наче гандраміти є природними долинами, абсолютно помилкове. Ні, це гігантські інженерні споруди, створені, схоже, задовго до того, як розпочалася історія людства, ба навіть історія тваринного світу, а він про них не дізнався практично нічогісінько! Чи це тільки такий гарний міф? Ренсом знав, що все це справді здаватиметься міфом, коли він повернеться на Землю (якщо тільки повернеться), але розмова з Оярсою була ще надто свіжа в пам’яті, і йому навіть на гадку не спадало у чомусь сумніватися. Щобільше, в голові промайнуло, що поза межами Землі відмінність між історією та міфологією до певної міри втрачає сенс.

Ця думка трохи збила його з пантелику, і він знову заходився розглядати краєвид, що розкинувся внизу, — краєвид, який ставав дедалі подібніший на якусь схему чи діаграму На той час на сході з’явилася нова пляма — значно більша і набагато темніша за всі бачені досі; вона розпливалася густою чорнотою повздовж червонувато-вохряного малакандрійського світу, набуваючи химерної форми: скидалася на пару довгих рогів чи рук, які простягалися у різні боки, із дивним потовщенням між ними. Загалом пляма нагадувала увігнутий півмісяць, якщо дивитися на нього з внутрішнього боку, і робилася щораз більшою і більшою; здавалося, довгі руки намагаються