Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

До всього того фотомонтажу з належними підписами та поясненнями передували заклики місцевої управи до громадян, що їм надається можливість самим поїхати у Вінницю і взяти учать у розшуку, упізнанню своїх рідних і близьких.

Багатьом людям то не йнялося до віри, бо вони бачили і знали на що здатні нацисти, відчули на своїй шкірі звироднілу ходу окупаційної влади, були свідками її гігантично–вбивчих «акцій» саме тут, поруч зі своєю садибою, за городом, на узбіччі дороги чи під недалечким лісом. Та й і, звичайне людське єство не могло прийняти віри тому, бо ж наші із своїми такого зробити не можуть лише тому, що вони наші.

Наші своїх не заарештовували, а репресували, і робили це так, що ніхто не бачив; розшукуючим щезлих відповідали — «выбыл», а розстрілів не було, бо за «ворожу» діяльність давали найбільше — то «десять лет без права переписки».

Так що по всіх тих варіантах залишалась — надія. Надія, що дорога людина все ж повернеться, що вона жива, що то прикра помилка, що там розберуться, що справедливість прийде… А у Вінниці… у Вінниці–то або якась провокація, або якщо вже там щось і є, то «мого», то «моєї» там не може бути. Оте сумління (більша чи менша його частка) дає людині змогу знайти виправдання, пояснення своєму горю в найскрутніших обставинах.

Оберігається людина також і тим, що у самій її природі закладена відраза до кривавих гекатомб: до збочень, аномалій, патологій.

Деякі мешканці зібрались в дорогу до Вінниці, в серці плекаючи надію: «Якщо не знайду, то може його (її) там і не було, то може живе…».

Хтось переказав мамі, що збирається їхати у Вінницю Ганя Січкарук, її рідний брат працював у цукротресті, в якійсь пересувній ремонтно–монтажній бригаді механіком. Під час перебування у відрядженні на Волочиському цукровому заводі, восени 37‑го був заарештований та й пропав безвісти. Ті обставини, що Січкарука і мого батька[53] забрано з одного і того ж заводу (хоч в різний час) якось зблизило жінок.

Правда, мамі сказали (коли добивалась хоч якихось відомостей про чоловіка) сакраментальне «выбыл» в комендантській частині Проскурівської, а не Вінницької в’язниці.

Волочиський завод в той час підпорядковувався Вінницькому облцукротресту. Ось і ниточка з клубочка…

Саме за цієї ниточки мама так забідкалась, хоч поїхати не довелось.

Не було в неї потрібної рішучості, мала тяжку хворобу серця, та і дорога зовсім не уявлялась визначеною. До Вінниці понад 60 кілометрів. Всім було добре відомо, що дорогу недалеко від міста перекрито[54]. Ганя була більш рішуча, добре знала дорогу, напрямки і всілякі обходи[55]. Згуртувавшись ще з кількома такими ж «бідарками», рушила до Вінницького «Парку культури і відпочинку»[56].

Ганя Січкарук вернулась із «подорожі» десь неділі через півтори. Потягнулись до її садиби на Вугринівці з усіх куточків містечка жінки в чорних хустках. Саме жінки, бо жодного мужчини я не бачив, принаймні тоді, коли з мамою теж пішли, щоб щось почути… В хату не заходили. Хто прийшов, той умощувався де міг: на колоді чи на лавочці, на призьбі чи обпершись на пліт. Дуже нагадувала те зібрання людей на відвідини покійника, як то буває, коли сходяться люди до хати померлого. І чорним покриті голови, і сумні обличчя, і якась німота зовсім не схожа на тишу.

Відчуття непоправного горя увійшло в серце.

Раптом з вуст якоїсь жінки злетів до всіх відчайдушний зойк і стогін: «Людоньки! Ой, як то жити тепер!» і… прорвало. Кожна по-своєму заголосила, шарпаючи себе за комір, б`ючи об підлогу руками, давлячись своїм власним криком і слізьми, кидаючись обняти свою сусідку… А Ганя мовчала. Мовчала, бо заклякла. Вона закам`яніла ще там, у Вінниці, у парку культури і відпочинку, коли побачила як розкрилась земля і показалось пекло…

Не знайшла Ганя свого брата, не знайшла. Шукаючи його кілька років по коридорних лабіринтах і піддверних закутках диктатури пролетаріату. Тепер, коли вже думала, що він тут, у Вінниці — не знайшла.

Маю тут зауважити, що протягом понад 60 післявоєнних літ тими трагедіями 30‑х років ніхто (на теренах Радянського Союзу) не переймався. Лише після розладу колоса почалися дослідження, архівні пошуки, збирання свідчень. З’явились багатосторінкові публікації урядових та громадських установ, об`єднань, товариств.

У Вінниці на початку Літинського шосе, вподовж тієї частини, яка виводила на околицю міста, у трьох місцях: так званому «Парку культури і відпочинку» з правого боку шосе, на старому цвинтарі на протилежному боці, та в одному з садів відкрили масові могили і з них витягали перегнилі трупи людей із пов`язаними за спиною дротом і мотузками руками, з дірами від куль у потилиці. Цих трупів сотні і тисячі. Виявлено цю акцію народовбивства в 1943 році під час окупації України іншими народовбивцями — німецькими фашистами. На звістку про відкриття масових могил з усіх околиць Поділля з’їжджаються злидарі шукати заарештованих НКВДистами перед війною їхніх рідних — батьків, братів, сестер, синів і дочок. Від 24 червня до 26 серпня 1943 року у Вінниці розкопано в трьох місцях 91 масову могилу і видобуто з них 9432 трупи, в тому числі 196 жіночих.

Розкопками керувала судово–лікарська комісія, що складалася з німців, одного українця, доктора Дорошенка з Вінниці, і одного росіянина, доктора Малініна, професора Краснодарського університету. При розкопках, слідстві та ідентифікації трупів допомагало місцеве населення. Всі розкопані місця оглянула та оцінила міжнародна судово–лікарська комісія з країн німецьких сателітів і нейтральних.

Факт, що розкопки зроблено і слідство переведено під час окупації України не менш жорстоким і злочинним нацистським ворогом людства, мав дуже малий вплив на відношення місцевого населення до фашистів і зовсім не приховував своєї ворожості до них.

Свідчення рідних жертв терору, якого допустилася радянська влада у Вінницькій області в 1936–1939 роках.

Розповідь вдови Агафії Усової з села Тефилівки, Чулинського району:

«Першого січня 1938 року мій чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, його заарештували на вулиці чотири енкаведисти й відправили в Чулинку. Рівночасно зарештовано ще сімох з нашого села. В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був відвезений до Гайсина, у лютому 1938 року був переведений до