Борис Іванович Кульчицький - Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький

мить двері були вирвані з завісів разом з лутками. В дверних отворах (двері вже були під ногами) утворилась тиснява, товчія. Хто спіткнувся, був слабший, або просто проґавив момент по ньому пройшлись десятки ніг.

Ті, хто був у глибині залу, не постраждали — вони не встигли «втертись» у некеровану масу. Останніми безперешкодно вийшли «зайці».

Ненароком потрапила у ще більшу халепу моя мама. Якщо у першому випадку натовп ледь не задавив озброєних «любителів» кіно, то у другому випадку (з мамою) кілька німців кулеметним вогнем «відсікли» натовп від дверей залізничних вагонів.

Деталі тієї трагедії пам`ятаю добре — мама розказувала багато разів, доводилось чути і від декількох інших свідків цього жахливою видовища.

Зігнали німці на широку станцію[52] кілька сотень молодих дівчат і хлопців, почали заганяти їх, як худобу, у товарняки. Провести у дорогу молодь, попрощатись пішли батьки, родичі, сусіди.

Пішла й моя мама, піддавшись загальному настрою. На колії стояв довжелезний (з півсотні вагонів) ешелон.

До нього підходили і підходили ті, яких відправлятимуть у Німеччину, як і ті, які проводжали у незнану дорогу своїх дітей, своїх кровних. Біля розсувних воріт кожного вагону стояв поліцай. Тут же походжало вдовж вагонів кілька німецьких солдат, біля самого ж пухкаючого і сопучого паром потягу про щось перемовлялось двоє офіцерів. Все було, наче, мирно–спокійно. Колони молодих українців (хлопців і дівчат) щезали в пащах ненажерливих товарняків.

Раптом біля одного з вагонів сталася якась затримка: то чиясь матінка відчайдушно і востаннє, мабуть, обняла свою дитину, порушився рівномірний плин рабів до загону. Поліцай, встановлюючи «порядок», звично стусонув жінку прикладом гвинтівки в плечі. Та, від фізичного болю і душевного розпачу, заголосила, покривши риданням і прокльонами весь тлум натовпу. Останній сприйняв це так як і мало статись: жінки, чи не всі разом, кинулись до своїх дітей, волаючи спасіння у Бога, вимолюючи порятунку, конвульсійно горнучи до себе рідну кровиночку. Тут вже поліцаї почувались безпорадними і їм залишалось тільки якомога швидше якось вислизнути з цього вируючого горем і злістю натовпу. Кілька німців–конвоїрів, що хвилину тому були такі самовпевнені і розпорядливі, вмить стали розпачливі і чомусь побігли в голову ешелону. Німецькі офіцери вчинили по–офіцерськи: один з них щось загорланив солдату, який всівся з ручним кулеметом на обіговій площадці паровозного тендера, той миттєво поставив кулемет на двоногу опору і дав довгу–довгу чергу вздовж ешелону поверх голів. Натовп разом відсахнувся назад, конвоїри тут же скочили на підніжки вагонів і зникли в сторожових тамбурах, а солдат–кулеметник дав другу чергу, тепер вже з короткими інтервалами, переводячи кожного разу ствол по найбільш густій частині людського тлуму. Паровоз чихнув, заскреготів колесами, задзеленьчали буферні тарілки, і, вагони, гупаючи один одного, покотились у великий рейх.

На станції залишилось кілька десятків вбитих і поранених.

Мама прийшла додому, з хусткою в руках. Стала на коліна перед образком і довго молилась. Коли над ранок я прокинувся, вона все ще стояла на колінах і молилась…

Невдовзі по Хмільнику, наче снігом в заметіль, на огорожах і плотах знову з`явились листівки і плакати їхати на роботу до великої Німеччини. Знову фотомонтажі усміхнених робітників в гарних і зручних робочих комбінезонах та фартухах: хто на заводі за верстатом з терпугом чи кронциркулем, хто у полі з граблями чи сапою.

Окремі куточки відведено темі дозвілля, відпочинку після роботи: гурт дівчат і хлопців співає на схилі до річки, а позаду чепурненькі будинки. А тут танцюють в ошатній просторій залі.

Мабуть, робота місцевої біржі з її агітаційним апаратом не давала очікуваного результату. Для регулярного наповнення ешелонів рабсилою німці застосовували більш ефективну форму роботи, а саме — облави. По тому, як це вони робили, можна було зробити висновок, що готувались вони ретельно. Наприклад, коли в базарний день на ринковій площі збиралась сила-силенна людей з міста та навколишніх сіл і торговисько досягало свого апогею, то в цю годину зі всіх сторін раптово появлялось декілька автомашин з озброєними солдатами. Вантажівки вмить перекривали дорогу, проїзди, стежини. З точністю до секунд, з хряскотом на машинах відкривались всі три борти, і солдати просто-таки злітали з кузовів, приземляючись кожен на своєму місці. Таким способом окільцьовувалась вся площа. Жодного пострілу німці не робили. Та вигляд цих зацепенілих хижаків в металевих шлемах, з викинутими наперед багнетами, з розкаряченими ногами приголомшував. У натовп «врізався» поліцейський підрозділ. Ці людолови, майже не зупиняючись, прочісували скупчення людей наскрізь, націлювались мовчки на молодих чоловіків і жінок і показували дулом автомата де кому стати. Найменша затримка, незгода, вагання усувалось стусаном приклада між ребра, або ударом чобота в пах, і — людолов йшов далі.

Відібраних кидали у вантажівки, і за чверть–півгодини доставляли у Курилівку чи Уладівку за кілька кілометрів від Хмільника, запихали у товарняк і… на Рейх.

Запобігаючи зайвому клопоту, тепер вже на місцевій станції завантаження «товару» не робили.

З лещат облави мені вдалось вислизнути завдяки відкритим дверям найближчого до мене будинку. Німці не сходили до того, щоб нишпорити по хлівах, повітках, будинках. То не варте згаяного часу, вважали хижаки, так можна втратити головну здобич.

Взагалі-то, різного роду напасті не полишали покинутих окупантам людей ні на день, ні на годину. Життя звелося до постійного очікування непоправної біди з будь-якої сторони…

На початку літа 1943 року по Хмільнику та його околицях розносилось все більше і більше чуток, що у Вінниці німці розкопують місця розстрілянь нашими людей в тавровані тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять… довоєнні роки. Розказували, що можна поїхати туди і пошукати своїх братів, сестер, батьків, дітей — «ворогів народу», про яких тільки й відомо було, що їх, нібито, заслано в далекі табори «без права переписки».

Відкрилась так старанно приховувана утаємничена істина: чи не в кожній родині, чи не в кожній хаті були люди, які кудись зникли три, п’ять, десять і більше років тому. Як правило, ті масові провалля автохтонів у свою землю, припадали на роки великих звершень в справі побудови найсправедливішого суспільства часу прориття каналів до п`яти морів, зведення гігантів індустрії, ліквідації класів, колективізації, освоєння природи, викорінення контри, очищення від релігійного опіуму і ще чимало яких (та неодмінно історичних) подій. А тут ще появились, так би мовити, офіційні повідомлення. На дощатому паркані, що відгороджував спустілий будинок культури, появились фотографії з зображенням стосів скаменілих трупів, розвішаних на мотузках напівзотлілої одежі, викладеного понад стежки закурузлого взуття. Ще добре було видно на тих фотографіях якісь постаті в білих халатах, не позуючих до такої нагоди, а при своїй роботі… Трохи подалі від всього того