Еміль Золя - Пастка

одразу й зробила. Звісно, Боші пішли на мирову з Лорійо. Тепер уже з ними вони пили-гуляли у своїй комірчині, розчулені цілковитим примиренням. Зроду їм би не випало посваритися, коли б не ця Шкандиба, в якої й гори одна об одну битимуться. О! Тепер Боші знали, що то за одна, і розуміли, яких страждань довелося зазнати від неї Лорійо. А коли Жервеза проходила поруч, вони всі гуртом насміхалися з неї, стоячи під дверима.

А втім, одного дня Жервеза таки навідалася до Лорійо. Йшлося про матінку Купо, якій уже було шістдесят сім років. Її очі геть нічого не бачили, та й ноги стали зовсім не ті. Нещодавно вона хоч-не-хоч мусила кинути роботу, і тепер їй загрожувала голодна смерть, якщо ніхто з дітей не стане їй у поміч. Жервеза вважала ганьбою, що недужа літня жінка, мавши трьох дітей, не знала де прихилити свою голову. А оскільки Купо відмовлявся поговорити з Лорійо й казав дружині, що вона сама може до них сходити, Жервеза так і зробила, закипівши від обурення, що переповнило всю її душу.

Жінка піднялася нагору й увірвалася, не постукавши, до їхнього помешкання, як буревій. Нічого не змінилося з того вечора, коли Лорійо влаштували їй той перший, не надто люб’язний, прийом. Та сама вилиняла вовняна завіса розділяла кімнату й майстерню, те саме вузьке, як цівка рушниці, житло, збудоване ніби для якогось вугра. Поодаль Лорійо, схилившись над своїм робочим столом, зчіплював одна до одної ланки «колони», тимчасом як пані Лорійо, стоячи перед лещатами, протягувала золотий дріт крізь фільєру. Маленьке горно в ясному світлі дня відблискувало рожевим.

— Так, це я! — мовила Жервеза. — Здивувалися, бо ми з вами на ножах? Та я прийшла не заради себе чи заради вас, можете бути певні... Я прийшла через матінку Купо. Отож, я хочу дізнатися, чи ми так і чекатимемо, поки чужі люди зглянуться над нею й дадуть їй шматок хліба.

— Гай-гай! Оце об’явилася, так об’явилася! — пробуркотіла пані Лорійо. — Це ж якою нахабою треба бути!

І, обернувшись спиною до Жервези, вона знову взялася за золотий дріт, вдаючи, ніби й немає тут ніякої невістки. Але Лорійо підняв від роботи своє блякле обличчя й гукнув:

— Що ви там кажете?

Тоді, позаяк він чудово все розчув з першого разу, мовив далі:

— Нові плітки, еге? А матінка Купо знову взялася за своє, скрізь голосить про своє убозтво!.. Однак позавчора вона обідала в нас. Ми робимо те, що можемо. У нас тут не Ельдорадо... От тільки, якщо вона базікатиме по чужих людях, то нехай там і лишається, бо ми шпигунів не любимо.

Він знову взявся до ланцюжка, теж обернувшись спиною, і якось знехотя додав:

— Якщо всі решта даватимуть по сто су щомісяця, то й ми даватимемо.

Жервеза заспокоїлася, охолонувши від вигляду кислих бридких облич Лорійо. Хай би коли вона заходила до них, їй не вдавалося побороти неприємного відчуття, яке щоразу охоплювало її. Опустивши очі додолу і дивлячись на ромбики тесової решітки, куди падала золота стружка, вона з розважливим виглядом почала спокійно розмірковувати. Матінка Купо мала трьох дітей. Якщо кожне з них дасть по сто су, вийде всього п’ятнадцять франків. Очевидно, що цього замало, на такі гроші не проживеш. Треба принаймні втричі більшу суму. Але Лорійо обурився. Звідки б вони мали брати кожного місяця по п’ятнадцять франків? Красти? Люди такі смішні, коли вважають їх багатіями, бо вдома у них, бачте, є золото. Потім узявся ганити матінку Купо: вранці їй подавай каву, а ввечері вона полюбляє перехилити чарчину — одне слово, у неї забаганки людини, яка має бозна-які статки. Та хай йому грець! Усім хочеться добре жити. Але коли ти за все своє життя відклав бодай якусь копійчину, то мусиш затягувати пасок, чи ж не так? До того ж матінка Купо не настільки стара, щоб кинути працювати. Вона чудово бачила, коли їй треба було наштрикнути на виделку найласіший шматочок у полумиску. Це просто стара облудниця, яка розмріялася про вигоди. Навіть якби в нього були гроші, він вважав би неправильним утримувати хоч когось, потураючи його лінощам.

Тим часом Жервеза, намагаючись зберігати спокій, одне за одним спростовувала ці неправдиві намовляння, але чоловік, зрештою, взагалі перестав їй відповідати. Його дружина тим часом очищала готовий ланцюжок в маленькому мідному ківшику, наповненому розчином азотної кислоти. Вона й далі стояла, демонстративно обернувшись до невістки спиною, і була ніби на іншому кінці світу. Жервеза продовжувала говорити, дивлячись, як затято вони працюють серед чорного пилу майстерні, скоцюрбившись, у латаному-перелатаному засмальцьованому одязі, безнадійно зашкарублі й отупілі, як їхні старі інструменти, від своєї одноманітної автоматичної роботи. Аж тоді раптом їй до горла підступив гнів, і вона закричала:

— Гаразд, нехай буде так, не потрібні мені ваші гроші!.. Я заберу матінку Купо до себе, втямили?! Днями я підібрала безпритульного кота, так само можу підібрати й вашу матір. І їй нічого не бракуватиме — ні чашки кави, ні келиха вина!.. Господи праведний, яка ж мерзенна родина!

Пані Лорійо миттю обернулася й почала вимахувати ківшиком, так ніби збиралася вихлюпнути розчин кислоти в невістчине обличчя. Вона закричала:

— Забирайся з-перед моїх очей, бо буде тобі лихо!.. І не розраховуйте ні на які сто су, бо я не дам і копійки щербатої! Ані копійки!.. Авжеж! Сто су! Матінка буде у вас за покоївку, а ви бенкетуватимете на мої сто су! Якщо вона піде до вас — так їй і передайте, — то нехай хоч і здихатиме, я їй і склянки води не подам... Ану, геть! Забирайся з моєї хати!

— Чудовисько, а не жінка! — вигукнула Жервеза, люто грюкнувши дверима.

Уже наступного дня вона забрала матінку Купо до себе. Її ліжко поставили у великій комірчині, спальні Нана, що освітлювалася крізь кругле віконце аж під самою стелею. Переселення тривало недовго, бо з меблів у матінки Купо було лише те ліжко, стара горіхова шафа, яку примостили у кімнаті з брудною білизною, стіл і двоє стільців. Стіл продали, а солом’яні стільці віддали в ремонт. І старенька ввечері, того ж таки дня, трохи попідмітала, помила посуд, одне слово — взялася допомагати, дуже рада, що її вирятували з біди. Лорійо аж лускали від гніву, тим паче, що пані Лера допіру помирилася з Купо. Однієї погожої днини дві сестри, квіткарка й ланцюжниця, почубилися через Жервезу. Перша ризикнула схвально відгукнутися