Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Ось так усе просто. Це було ідеалом, за який билися. За це варто було вбивати. Але це... — Артеміс указав на яму під ним і Холлі у клітці. — Це цирк. Ця зневага пам’яті наших предків, які витрачали свій час і гроші на по­треби екстинкціоністів.

Артеміс старався щосили, намагаючись тримати зоровий контакт з якомога більшою кількістю лю­дей, на мить затримуючи його на кожному.

— У нас є слушна нагода більше дізнатися про цю істоту. Ми повинні віддати належне предкам і дізна­тися, що вона може нам дати. Якщо це справжній ельф, то хтозна, якою магією вона володіє. Магією, яка може стати вашою. Якщо ми вб’ємо цього ельфа, ми ніколи не дізнаємося, яке неймовірне багатство може померти разом з нею.

Артеміс уклонився. Він висловив свою точку зору. Він знав, що вимовлене ним не змусить кровожер­них екстинкціоністів змінити свою думку, проте цього буде досить, щоб змусити Кронскі почувати себе менш самовпевненим.

Доктор простягнув свої руки, перш ніж згасло відлуння голосу Артеміса.

— Скільки разів ми повинні вислуховувати поді­бні аргументи? — роздумував він. — Містер Пастер звинувачує мене в тому, що я повторююся, тоді як сам повторює слова будь-якого адвоката, якого нам тільки доводилося чути. — Кронскі склав свої губи в гримасі жаху. — О, давайте не вбиватимемо істоту за її потенційні можливості, які можуть бути джере­лом нашої влади і багатства. Пам’ятаю, я сам свого часу пробував щастя з молюском без черепашки, про якого говорили, що він може вилікувати артрит. Усе, що я отримав, був дорогий слиз. Усе це тільки при­пущення.

— Але ця істота володіє магією, — протестував Ар­теміс, ударяючи по трибуні кулаком. — Ми всі чули, що вона може ставати невидимою. Ви заклеїли їй рот, щоб вона не змогла загіпнотизувати нас. Уявіть сили, які ми зможемо мати, якщо розкриємо секрети цього дару. Якщо ж вона ні на що подібне не здатна, то змо­же трохи краще підготувати нас до зустрічі з іншими їй подібними.

Головною проблемою Кронскі було те, що він по­годжувався з більшою частиною аргументів свого супротивника. Було абсолютно зрозуміло, що, для того щоб урятувати істоту, йому доведеться вимани­ти з неї усі її секрети, проте він не міг собі дозволити відмовитися від цього аргументу. Якщо йому не вдасться, він може перехопити лідерство.

— Ми намагалися допитувати її. Наші кращі люди намагалися, але вона не сказала нам ні слова.

— Важко говорити із заклеєним ротом, — сухо по­мітив Артеміс.

Кронскі піднявся на весь свій зріст, для більшого ефекту знизивши тембр голосу. — Людська раса зіт­кнулася зі смертельним найнебезпечнішим ворогом, а ви хочете втертися їй у довіру? Екстинкціоністи так не вчиняють. Якщо є загроза, ми її знищуємо. Так це було і буде завжди.

Ця репліка викликала схвальний рев натовпу, оскільки кровожерливість завжди бере гору над ро­зумом. Декілька учасників кричали стоячи. На їхню думку, час аргументів вийшов, і вони хотіли рішу­чих дій.

Обличчя Кронскі осяяла звитяжна посмішка.

«Йому здається, що все скінчено, — подумав Арте­міс. — Бідолаха. — Наступною його думкою було... — Як же чухається ця борода!»

Він почекав, поки настане тиша і згасне виклика­ний фурор, після чого виступив із задньої частини трибуни.

— Я хотів пожаліти вас, докторе, — сказав він, — Тому що дуже вас поважаю.

Кронскі піджав губи.

— Пожаліти мене, містере Пастер?

— І ви знаєте чому. Я думаю, що ви достатньо довго відводили усім очі.

Кронскі анітрохи не переймався. Хлопчисько програв, і все, що йому залишалося, — це роздрато­ване базікання. І все ж таки, чому Пастер ще не ви­рив собі яму?

— І що ж ви маєте на увазі?

— Ви точно хочете, щоб я продовжував?

Зуби Кронскі оголилися в посмішці.

— О, абсолютно точно.

— Як побажаєте, — сказав Артеміс, підходячи до справи. — Ця істота не є нашим початковим підсуд­ним. До вчорашнього дня ним мав стати лемур. Не те що б мавпочка, містере Киркенхазард, але щось до­сить близьке. Я кажу, що у нас був лемур, але насправ­ді у нас майже був лемур. Його втратили в момент ку­півлі. Потім, і це важливо, потім ми купили цю істоту у того ж самого хлопченяти, яке майже продало нам лемура, на плату за якого пішли гроші із коштів фон­ду екстинкціоністів. Нікому не здається це підозрі­лим? Мені, наприклад, так здається. Це хлопченя за­лишило собі лемура і продало передбачуваного ельфа.

Вигляд у Кронскі більше не був самовпевненим. Цей Пастер знав чимало.

— Передбачуваного ельфа?

— Абсолютно правильно. Передбачуваного. Єди­ний доказ, який у нас є, це ваше слово, і, зрозуміло, слово цього містера Киркенхазарда, який, поза сум­нівом, є вашим заклятим ворогом. Ніхто не купився на цей трюк, я вас запевняю.

— Чи не хочете перевірити істоту особисто? — випалив Кронскі, намагаючись відвести звинувачен­ня від Киркенхазарда. Цим простим аргументом я виграю собі перемогу.

— Дякую вам, докторе, — сказав Артеміс. — Я без­перечно був би не проти.

Артеміс наблизився до клітки. Тепер йому зна­добиться спритність рук і координованість — та складна частина плану, яку зазвичай проробляв Батлер.

Його кишеня трохи відстовбурчилася, оскільки в ній лежало кілька пластин лейкопластиру, запози­чених з аптечки Мульча. Охороні довелося сказати, що це нікотиновий пластир, щоб йому дозволили пронести його на бенкет. Пластир ставав липким при зіткненні зі шкірою і набував форми, текстури і кольору того, до чого його прикладали.

Пальці Артеміса полізли в кишеню, але був ще не час торкатися пластиру. Приклеїти його до своєї руки не становитиме труднощів. Замість цього він поліз в іншу кишеню і дістав телефон, украдений з «Бентлі» в Ратдаунському парку.

— Цей телефон для мене безцінний, — сказав він екстинкціоністам. — Він трохи більший за інші, але це все тому, що я роками удосконалював його. Це дійсно дивовижна дрібниця. Окрім стандартних функцій я можу дивитися кіно, перевіряти котиру­вання своїх акцій. У нім також є вбудована камера, працююча в рентгенівському діапазоні, та екран. За­чекайте секунду. — Артеміс натиснув декілька кно­пок, сполучаючи телефон за допомогою блютузу з лептопами, а звідти з великим екраном.

— Ось, дивіться, — сказав Артеміс, проводячи телефоном зверху своєї руки. На екрані виникли фаланги пальців; п’ясткова кістка і кістки зап’ястка були темніші за світлі ділянки плоті. — Ви ясно бачи­те кістки в моїй руці. Хочу вас привітати, докторе Кронскі. У вас чудовий проектор.

Посмішка Кронскі була такою ж фальшивою, як і звернені до