Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

до Земляка: «Васю, а ти що, Юри не любиш?» Василь випустив Олексу, витріщився на мене. «Юро! Я тебе не побачив. Як я тебе люблю!». І, широко розкинувши руки, приготувавши до цілування губи, рушив до мене.

Уce, про що розповідаю, – міжробочі паузи прозаїка Земляка. Працював Василь Земляк настирливо, те красиве, ваговите, рахманне слово давалося йому не легко. Гадаю, ніскільки не принижу його, розповівши, як іноді по багато разів він був змушений вертатися до вже закінченого на його думку твору. Бо ж ніхто не написав за Василя Земляка жодного рядка, та ніхто й не зумів би написати, як писав він. Найперше – ніхто так не бачив людей, як Василь Земляк, і ніхто так не «творив» їх. Він – не суддя їм, і не вельми шукав правди на землі, правди «для ближнього свого», він шукав красу, а ще точніше – гармонію в героях та їхніх прообразах. «Подивися, – якось сказав мені про одного популярного літератора, – які в цього великого чоловіка малі черевики. Хіба можна бути з такими малими черевиками гарним письменником?». Ми реготілися. Земляк умів малювати людей, але служив не їм, а мистецтву. Йому не давалося сюжетобудування, оті прості конструкції, «каркаси», які дехто ставить надто легко. «Рідну сторону» він переписував кілька разів. «Гнівний Стратіон» – на початку був оповіданням сторінок на двадцять п’ять. Ми прочитали з Борисом Комаром і розгубилися. Ми не могли нічого втямити. Так і сказали авторові, «зарубавши» твір. Кілька днів після того я ходив і думав. «Скажи Василеві, – попросив Бориса, вони з ним жили в одному будинку по вулиці Білоруській, – нехай прийде». Земляк прийшов, і ми довго розмовляли. Врешті-решт оповідання розрослося до повісті в півтори сотні сторінок. Потім сперечалися по деяких сценах….Ось батальйон німців веде наступ на партизанів. Партизани відступають, німці насідають. Тоді Стратіон повертається й усміхається. Німці в паніці втікають. «Така була усмішка Стратіона». Щодо «дії» самої усмішки я Земляка переконати не міг. А от що розгорнутий батальйон не міг її побачити – переконав, принісши з бібліотеки БУП – «Боєвий устав пєхоти», де точно розписано, з якої відстані видно людину, її голову, її риси обличчя.

Ще трудніше, до тяжкості, склалося з «Лебединою зграєю». Ми забракували її, здавалося, остаточно й назавжди. Нас просто шокували деякі сцени, дивувала нестикованість окремих епізодів, немотивованість вчинків героїв. Ось Зоя, сільська дівчинка, пастушка, неграмотна, дика й свавільна. Це – в першому розділі. У другому вона – голова комнезаму. «Як це?» – запитую в Земляка. «Е, Юрку, вона вже побувала на сахарнях, попрацювала в місті…» «Так нічого цього немає». «А ти додумай». Або – помирає на возі сто двадцятилітній циган, відтак на циганський табір нападають селяни-багатії, циган підводиться й перемагає їх усіх? – «То – символи».

Сьогодні я думаю, що багато в чому були не праві ми, редакційні працівники. Пізніше я довідався, що Василь Земляк вельми глибоко й повно знав латиноамериканський роман, не все то були прорахунки, кудись він посувався, щось мислив.

…З відстані видно багато. Сказати правду, тоді ми всі, без винятку, не розуміли, що Василь Земляк йде своїм шляхом, шляхом «химерної» прози. Щоправда, й саме це слово не вельми тулиться до Земляка. Хоч пізніше В. Земляк мав прямий стосунок до химерної латиноамериканської прози, він її напрочуд добре знав, черпав з неї натхнення і Bipy. І тут немає нічого дивного, кожен письменник горнеться до стилю, напрямку, який йому близький. Свідомо чи позасвідомо йде тією чи тією стежкою. Скільки світових письменників у нашому столітті зізнаються, що на них мав неперебутній вплив Достоєвський. Я ніде не читав, щоб хтось впливав на самого Достоєвського. Та ось прочитав кілька романів американського класика Натаніеля Готорна. І побачив разючу подібність прийомів, засобів психологічного малюнка у Достоєвського. Трохи покопався в публічній бібліотеці й довідався, що твори Готорна друкувалися в «Современнике», коли там працював молодий Достоєвський, він редагував переклади їх російською мовою. Але ж розпочинав Земляк не від латиноамериканської прози. Уже в «Рідній стороні» можемо вловити й ту, яка стала провідною в творчості Земляка, іронічність, і деякі «химерії». Отже, те належало його душі. А що ми висловлювали подив і часом неприйняття… Як це не парадоксально, але певною мірою те також пішло йому на користь. Бо як я вже зазначав вище, дуже багато «химерій» були не в плані самої «химерії», як отой епізод із Зоєю, котра з неграмотної пастушки раптом стає головою сільради.

Роман він забрав, дав почитати Підсусі, ще декому зі своїх товаришів – усі були одностайні в негативній оцінці. Він його приніс до редакції… через десять років. Подолав і наш скепсис, і зневіру – все. Тільки глибоко творча натура спроможна на таке. Потім ми ще працювали над романом. Тобто працював Земляк, а ми читали, висловлювали де захоплення, а де сумніви та заперечення. Треба віддати належне Борисові Комару, який присвятив творчості Земляка багато часу, редакцію всіх його творів остаточно звершив він. Земляк довіряв йому.

…Перечитую «Лебедину зграю» знову й знову. Проклятий час! Він і на цьому творові поклав карби. Якби то, думаю, якби сьогодні Василевої руки на одну ніч – бодай повикреслювати оті «антикуркульські» сцени. Тоді він цього зробити не міг. Його й так, після виходу роману, звинувачували в апологетиці куркульства. У романі, попри оті, мабуть, нелюбі самому Василеві сцени, вгадується авторова любов до вільного землепашця, до господаря, до добрих коней та волів, до селянського статку. І дихає на повні груди поле, й скриплять кожен своїм голосом вози, й кожне по-своєму сміється й плаче, говорить, думає і дихає – люди. Він умів одухотворювати все. Земляк писав важко, він знаходив у писанні втіху й водночас муку, переборював те, що не давалося, він писав людей мовби рідних, і водночас дуже схожих – порівняйте героїв із «Рідної сторони» та з «Лебединої зграї», і впевнитеся в цьому. Справедливості й кривди світу сього його обходили не вельми, його цікавила людина як така, особлива людина, трішки химерна, а надто, якщо вона ще й красива. Душею, якимось жестом, вмінням щось робити, доладністю, його жінки, трохи схожі між собою, красиві як «жіночі екземпляри», ще й овіяні романтикою кохання. Своїх героїв він бачить крізь прижмур очей, він не вміє жорстоко ненавидіти, він прощає їм їхні маленькі гріхи й ніколи не загострює стосунків між людьми до трагічної драми. Він любить село в гармонії, нехай це навіть буде гармонія бідності, як у Явтушка, тільки щоб з якоюсь перчинкою чи китичкою. Він би хотів зробити своїх героїв ще якимись, казковими чи легендарними, але