Юрій Михайлович Мушкетик - Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик

ну хоча б сказав учора, мовляв, «мені доведеться виступити проти журналу, нікуди подітися», чи ще щось. У перерві ми зустрілися. Я відвернувся від нього. «Ви що, не хочете зі мною вітатися? Вітатися ми будемо, але цілуватися нам з вами нічого». Так розпалася, ледве чи й розпочавшись, дружба. Мабуть, йому також не минало все безболісно. Бо аж через кілька років, а ми з ним за цей час жодного разу не перемовилися словом, він виголошував на зборах якусь «правильну» доповідь, а я сидів у залі в самісінькому куточку, й раптом він: «Там десь сидить Мушкетик і, мабуть, сміється з того, що я кажу, але нехай не сміється». Усі неймовірно здивувалися. Страшний вік! Страшні люди! Я й досі не все з того всього розумію. Ну, міг він бути хоч трохи інакшим? Чи не міг? За ним тягнувся «хвіст». Окупаційний «грішок». Такі люди або сидять тихо в закутку, або стають «правильніші» за Римського папу. Нещадимі до інших. Зі страху. За його правління були виключені зі СПУ «крамольні» М. Руденко, О. Бердник, В. Іванисенко і всі інші. Він міг відмовитись від посади голови, принаймні пославшись на здоров’я. Усі тоді чогось боялися. Я теж носив у душі страх. Навіть не знаю до кінця, чому. Та іноді й не потрібно було якоїсь серйозної причини. Пам’ятаю, в університеті в одного студента-першокурсника, літстудійця знайшли під подушкою томик Грінченка, «українського буржуазного націоналіста». Зляканий хлопець, на запитання, хто йому пораяв читати Грінченка, сказав: «Староста літстудії Мушкетик». Либонь, навряд чи я міг нараяти, Грінченком ніколи не захоплювався. Кілька днів мене тягали по інстанціях. Іншого разу, навчаючись на першому чи другому курсі та «очолюючи» спортивне бюро українського відділу, таки вже «пораяв» на нараді відповідальних за спортроботу не призначати на післязавтра комсомольський крос: після післязавтра – стипендія, в декого зі студентів немає за що поїсти, люди можуть на крос не прийти. Так і сталося. Тоді знайшли винуватого – «зірвав комсомольський крос». Почали виключати з комсомолу, але на райкомі, де таки мене уважно вислухали, посміялися й рішення не затвердили.

Страх ходив поміж нами, серед нас, жив у нас. Дехто вмів його долати. Їхні імена ми сьогодні вимовляємо з пошаною. Дещо долали в собі й ми. Ми – звичайні, «середні». А за дещо пече сором. І – каяття. За те, що мовчав, нахиливши голову, коли виключали зі спілки колег. А мав би підвестися, сказати, запротестувати… Мовчав, сховавшися у куточок. Руки не підносив, але мовчав. «Що я можу?.. Мене ось самого звільнили з роботи…» У мене батьки, дружина, діти. Либонь, і сам себе любив вельми, і страх великий мав у душі. А тепер не випекти з душі того тавра вогнем.

…Я розпочав цей розділ з того, що кожен часопис має певне коло постійних авторів. Такими, найпостійнішими тогочасними авторами з прозаїків були Василь Земляк, Григір Тютюнник, Григорій Колісник, Борис Харчук, Вадим Собко, Дмитро Ткач, Василь Козаченко. Часто друкувалися Анатолій Дімаров, Роман Андріяшик, Семен Журахович, Борис Антоненко-Давидович, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Яків Стецюк, Лариса Письменна, Олесь Бердник, Василь Бабляк, Микола Руденко, Юрій Дольд-Михайлик, пізніше – Іван Григурко, Богдан Бойко. По-різному приходили до журналу, по-різному складалися авторські долі, по-різному малися самі. Взагалі в житті хороших, порядних людей більше, ніж непорядних. Ніколи не забуду І. Сенченка, Л. Смілянського, А. Шияна, К. Гордієнка, від яких аж віяло спокоєм, чесністю, порядністю, які ніколи не переступили бодай найменшої межі в ім’я власної користі, власних вигод. А скільки інших – «менших». Небо людських надій тримається на їхніх плечах.

З низкою невпорядкованих нарисів, відхилених іншими часописами, звернувся до «Дніпра» Василь Земляк, і вгаданий Підсухою талановитий прозаїк, утвердившись зробленою з тих нарисів «Рідною стороною», публікував усе ним написане на сторінках «Дніпра». Здається, тільки кіносценарій «Новели красного дому» був опублікований у «Вітчизні». На моє переконання, Земляк не просто талановитий, а талановитий божевільно. Письменник за покликанням, за ладом душі. Признаюся, й сьогодні з письменників мого покоління нічию творчість не люблю так, як Землякову. Василь знав це, – якось мене зненацька застали наші спільні знайомі за перечитуванням його повісті, опублікованої раніше, зредагованої мною ж таки в «Дніпрі», й розповіли йому, – й не сердився він на мене, навіть коли ми не могли з ним «зістикуватися» на життєвих гонах. Бо ж – дуже різні, я – швидкий, поспішливий, він – повільний, неквапливий. Якось поїхали втрьох на полювання в глухі місяця, і я, доведений його флегмою, його поважними повчаннями, а ще тим, що, плаваючи з ним у човні, не встрілив жодної качки (як і він, а Олекса Коломієць без рушниці, руками упіймав на березі підранка й потім не давав нам жити своїми глузами), підвів був у запалі сварки на нього рушницю. Злякався і я, і він… (Я варю куліш, а Василь, не вдаривши пальцем об палець, без кінця повчає: «хто так змиває пшоно», «хіба стільки кладуть цибулі», «хіба це сало».)

Письменником він був скрізь і всюди….Сиджу я на праці в редакції, дзвонить телефон: «Юрку, ану виглянь у вікно, яка з того боку хмара, вона туди, на тебе посунула», «У мене редколегія»; «Та біс з нею, виглянь, мені дуже потрібно»; «Лилово-сиза», «Спасибі, я так і знав». Або: «Василю, – вбігаю до його квартири, – збирайся мерщій, цензор у тебе викреслив сторінку, потрібно зв’язку. Він виїжджає на кілька днів. Верстка в редакції». Василь Сидорович починає вдягатися. «Олю, – до дружини. – Подай пудру». (Він для чогось пудрив ноги.) «Немає пудри». «Сходи до Збанацького». Дружина повертається: «У них замкнено». «Збігай до Комара». Я киплю. Я шаленію. «Та не гарячкуй. Я ж заразом думаю над зв’язкою». Мав він деяку схильність до інтриганства: піде до одного «класика» й скаже щось про іншого, його суперника, а потім піде до того… Але це з лишком перекривалося його особливою здатністю єднати людей, згуртовувати їх, приводити до цікавої розмови, бесіди. Він ніколи не сидів у самотині в спілчанському «Енеї». І випивав тільки в товаристві, й ніхто не вмів краще за нього виголосити тосту. Почне мовби то з нічого, а викруглить красиво, значимо. Хмільним бував рідко. Та якось увійшов до більярдної, де ми з Олексієм Коломійцем ганяли кульки, розкинув руки й рушив до Олексія: «Альошо, як я тебе люблю». І Олексине обличчя зникло в його губах. А Василь тільки постогнував та прицмокував: «Альошо, як я тебе люблю». Я стояв, обхопивши обіруч більярдного кия, й реготівся. На мить Коломієць вивільнився, його хитрі татаркуваті очиці забігали, й він гукнув