Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

сім’я — мати, хвора тітка, дві сестри й молодший брат. По-звірячому розправились із ними не німці, не поліцаї, а бандерівці. Андрій Когут нічого не приховував, він зізнався, що майже цілий рік служив у бандерівській сотні, куди потрапив не своєю волею, а з жорстокого примусу. За його словами, їхню сім’ю переслідували, оскільки батька перед війною мобілізували до лав Червоної Армії, а раніше він був членом сільроба. На Андрія бандерівці були особливо люті, бо він, навчаючись за Радянської влади в школі, вступив до комсомолу. Вони вимагали, щоб він із зброєю в руках спокутував свою “провину”, погрожували, що знищать усю його сім’ю, якщо не послухає їх. Андрій знав: бандерівцям зовсім не важко здійснити свою погрозу, адже вони не раз так розправлялися з тими, хто наважувався не виконати їх наказу. Але хлопець не хотів служити в бандерівців і тільки чекав моменту, коли сім’я переселиться з рідного села у Львівській області в безпечне місце — до хворої тітки, в якої в Кружно був свій будиночок. Сім’я переїхала, і після Андрій утік із сотні, пробрався до рідних і жив у будинку в тітки, намагаючись не потрапляти на очі чужим людям. Ховався, одне слово, щоб не навести ворогів на свій слід. І все-таки хтось із бандерівців пронюхав, де перебуває гідний покарання “зрадник”. Два дні тому їхній будиночок оточили, підпалили й закидали гранатами, йому чудом удалося врятуватися — вистрибнути з вікна, сховатися за хлівом. Але з’ясувалося, що й там, за хлівом, був бандерівець, який спершу розгубився, а потім почав стріляти навздогін і поранив Андрія в руку.

Юркова увага була поглинута розповіддю Андрія. Однак помічник Сіровола не забув, для чого потрібна ця розмова, і як тільки новенький замовк, “писар” спитав мовби розгублено:

— Я не зрозумів, Андрію, де це було?

— Я ж сказав: у Кружно, — здивувався Когут з такої нетямущості “писаря”.

— У центрі? На околиці?

— Майже на околиці. Вулиця святої Терези, брама 23.

— То ти з другого поверху стрибнув?

— Ні, будинок одноповерховий, — терпляче пояснював Когут. — Я стрибнув з кухонного вікна, яке виходить на подвір’я. Тільки-но стрибнув, а в кухні вибухнула граната.

— Ти бач! — дивувався Юрко. — Пощастило! А як вони могли здогадатися, бандерівці? У тітки що, прізвище теж Когут?

— Ні, це батькова сестра, але була одружена. Бузок її прізвище, Ганна Бузок.

— І мати, ти, здається, сказав, теж Ганна?

— Ганна? Не казав я такого, мою матір звали Марією.

— Ага, значить Ганни — тітка і сестра, а мати — Марія. То в тебе ще є сестра й брат?

— Друга сестра — Галя, а брат молодший — Іван, — втовкмачував “писареві”, починаючи сердитись, новенький.

Вже коли їхня розмова наближалася до кінця, з’явився капітан Сіровол, здається, чимось невдоволений. Мовчки поклав перед Юрком тоненький стосик списаних аркушиків паперу й коротко кинув Когутові:

— Ходімо!

— Хвилиночку! — схаменувся Юрко, продовжуючи грати роль неуважного простака. — Я ще не записав…

— Ото лихо! — Сіровол удав, ніби сердиться. — А що ж ви весь цей час робили? Баляндрасили? Любить наш писар усякі історії, не їв би й не спав, а слухав.

Коломієць навіть не виправдовувався, дістав тоненький зшиток і, ставлячи Андрієві анкетні запитання, швидко записав: “Когут Андрій, 1923. Українець. Селянин. Неодружений. 6 класів”. Прочитав усе це вголос і спитав:

— Правильно, я не помилився?

— Ні.

— Тоді готово.

Як тільки капітан з новачком вийшли з хати, Юрко знову розгорнув свій зошит. Відомості, одержані від Когута, незважаючи на кодові скорочення, зайняли чотири рядки. Тут було все: імена Андрієвих рідних, клички відомих йому бандерівських командирів, назви населених пунктів, дати й навіть опис, у якому одязі з’явився в загін Андрій Когут.

Закінчивши копітку роботу, Юра проглянув принесені капітаном аркуші. Це були записи спостерігачів за вчорашній день. Нічого вартого уваги. В графі “земля” повідомлялося про місцевих жителів, що збирали гриби і ягоди або шукали загублену худобу. Графа “повітря” була порожня, тільки на одному аркуші, підписаному бійцями першої роти Стельмахом і Портним, явно для жарту було написано: “Помічено птаха системи “голуб”, що летів на висоті 150 метрів у південно-західному напрямку”. Чорти! Нудно було лежати цілий день десь на пагорбку в кущах або за поточеною короїдами колодою, от і розважалися абичим…

Коломієць узявся за виписки, але його думки на якусь мить затрималися на тому дні, коли він разом із Селіверстовим нудився в секреті й робив жартівливі записи. Бідолашний Селіверстов так і не повірив тоді, що вночі прилетять літаки. А Ковалишин так той аж розсердився, лаятись почав. Де ж пак! Не здогадався, хоч і взводний. Непоганий командир Ковалишин, але недалекий, старанністю бере, ретельністю, хоч акуратний, холера!

Юрко згадав, як він малював їжака й голуба, і не зміг стримати усмішки. Красиво голуб тоді летів, одне крило — голубувате, друге — золотаве. Між іншим, той голуб летів, здається, теж у південно-західному напрямку. Справді, в південно-західному… Хоча що з того? Може, це літає той самий голуб, може, в нього десь там гніздо. В дитинстві Юрко мріяв завести голубів, але так і не вдалося…

Згорнувши свою канцелярію, Коломієць рушив було до штабу на обід, але за ворітьми зустрівся з Васильком Долгих. Листоноша ніс казанок із кашею й вів якогось незнайомого чорнявого хлопця.

— Вручаю під розписку, — передаючи казанок, сказав Долгих. — Цей теж тобі передається, новенький. Якщо кликатиме Третій, знаєш, де мене шукати.

Долгих зник за дверима старенької клуні, де завжди відсипались на сіні після нічних походів. Юрко завів хлопця до хати. Каші цього разу куховар не пожалів, натоптав повний казанок, і писар вирішив поділитися обідом з новеньким, тим більше, що той мав вигляд стомленої і змученої людини.

— Давай, друже, полуднувати.

Новенький для годиться спочатку відмовлявся, а потім наліг