Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

неперевершеним провокатором і до останнього часу був чи то начальником якоїсь розвідшколи, чи то головним експертом з питань підготовки агентури, яку засилають до радянських партизанів.

Сам Ганс торкнувся свого минулого лише одного разу, коли був дуже п’яний. Спершу він почав хвалитися перед Белінбергом, що незабаром від загону Бороданя залишиться тільки мокре місце і усе це буде зроблено без жодної жертви з німецького боку. Коли оберштурмфюрер висловив сумнів, Ганс не став сперечатися, а лише пильно подивився на гестапівця й промовив грайливо, наче кокетував з молоденькою жінкою:

— А чи знаєш ти, мій хлопчику, що мене двічі, обидва рази заочно, було засуджено радянським судом до вишки? Що? Як чути? Переходжу на прийом…

— Але, очевидно, під різними прізвищами? — обережно запитав Белінберг.

— Немає значення! — відмахнувся Ганс. — Одержати два смертних вироки — це щось та значить! — Він зробив жест, наче накидаючи собі на шию зашморг, і підтягуючи мотузок. — Двічі… Фю-ю-ють! Га? Треба вміти…

Відверто кажучи, Белінберг боявся цієї людини. Від Ганса можна було сподіватися всього. Він міг улаштувати пожежу в приміщенні гестапо, підірвати себе й інших на тих гранатах, які він з вкладеними детонаторами так легковажно носить по кишенях, сп’яну затіяти перестрілку з вартовими. Його могли застрелити, він міг когось підстрелити або навіть здуру пустити кулю собі в лоба. Скільки буде тоді мороки, неприємностей… Тому коли вночі на другому поверсі пролунав пістолетний постріл, зляканий крик і стогін, оберштурмфюрер, не одягаючись, захопивши лише пістолет, миттю вибіг із своєї кімнати.

Вартовий доповів йому, що Ганс прибув півгодини тому з якимось молодим чоловіком і до останнього моменту нагорі було тихо. Белінберг побіг сходами. За дверима кабінету чувся стогін. Оберштурмфюрер сіпнув ручку — двері були замкнені. Він затарабанив кулаком.

— Гансе! Гансе!

Клацнув ключ, двері відчинилися. На порозі з пістолетом у руці стояв розлючений Ганс. Кабінет був освітлений двома свічками, і біля протилежної стіни можна було розгледіти людину, бліде обличчя якої було спотворене болем і страхом.

— Ви живі? — розгублено запитав оберштурмфюрер. — Що тут відбувається?

— Чого тобі треба?! — люто вишкірився Ганс. — Чого ви всі наступаєте мені на п’яти? Геть!! — Він хряснув дверима перед самим носом Белінберга.

Важко дихаючи від обурення, Белінберг стояв перед зачиненими дверима, не знаючи, що йому робити. До його слуху знову долетів стогін, ображене бурмотіння. Тут же почувся насмішкувато-суворий голос Ганса:

— Ну, чого пхичеш, наче баба? Зараз перев’яжу. Можна подумати, наскрізь його прострелили. Для тебе ж стараюсь… Так тобі буде легше працювати.

Ранком Белінбергові сказали, що Ганс кличе його до себе.

Ганс сидів за столом і, позираючи на карту, щось записував. Він був у спідній сорочці, крізь розстебнутий комір якої визирала руда волосінь. Ліжко було не Прибране, гранати лежали на підлозі поряд із порожньою пляшкою.

Почувши, що хтось увійшов до кабінету, Ганс підвів голову й сердито втупився в Белінберга. Здається, в цей момент він був зовсім тверезий.

— Слухайте, оберштурмфюрер, якщо ви будете за мною шпигувати, стежити за кожним моїм кроком…

— Так, але якщо вночі зчиняється стрілянина… — скипів завжди стриманий Белінберг.

— От, от… — зловтішно блискаючи очима, підхопив Ганс. — Саме так, стрілянина! Отож ви ризикуєте потрапити під випадковий постріл. Попереджую: не пхайте носа до чужих справ, дайте мені спокій. Ви самі не могли впоратися з бандитами, то не заважайте робити цього іншим. Зрозуміло? — Ганс озирнувся, подививсь кудись на підлогу, гидливо скривився й додав: — Ви вільні, оберштурмфюрер! Якщо не важко, пришліть солдата з мокрою ганчіркою, хай витре підлогу. Тут кров…

“СІАМСЬКІ БЛИЗНЮКИ”

Капітан Сіровол привів із собою новенького. Коломієць у цей час проглядав аркуші з записами, зробленими спостерігачами сторожових постів і секретів.

— Юрко, зареєструй товариша Когута, — буденним тоном промовив Сіровол і обернувся до приведеного. — Будеш тут. Я швидко повернусь й відведу тебе з роту.

Ховаючи листки в бойову сумку, подаровану капітаном, Юрко глянув на прибулого. Це був рослий хлопець років двадцяти, з похмурим обличчям, кудлатою русявою головою, в волоссі якої заплуталися лісові смітинки. Лівий рукав його піджака був роздертий, вище ліктя видніла невміло, очевидно, самим ним зроблена пов’язка в рудих плямах засохлої крові. Коли капітан відійшов, новачок кинув байдужий погляд на “писаря”, сів на лаву й, опустивши голову, задумався. “Мабуть, біда велика в нього”, — подумав Юрко.

Останнім часом коло Юркових обов’язків значно розширилося. Крім виконання дрібних, випадкових доручень, він, за наказом Сіровола, систематизував записи спостерігачів, а також вів “реєстрацію” нових бійців. Розмови з новачками були справою нелегкою (треба б було непомітно вивудити з них необхідні розвіддані), але Юрко добре справлявся зі своїм завданням. Як правило, розмови ті проходили невимушено, іноді навіть весело. Юрко вдавав говіркого простака, його найважливіші запитання губилися серед багатьох інших, які не мали відношення до того, що насправді цікавило Третього. В присутності новачка Юрко, звичайно, не робив ніяких записів, лише наприкінці, як і належало “писареві”, вносив до списку прізвище, рік і місце народження, національність, освіту та інше. Решту записував потім, із пам’яті. А на свою пам’ять хлопець не міг нарікати.

— Та-ак… — бадьоро почав “писар”. — Значить, товариш… Як там тебе?

— Когут, — байдуже відповів хлопець. — Андрій Когут.

— Значить, товариш Когут з’явився до нас, — тим же бадьорим тонам продовжував Юрко, — щоб разом бити запеклого ворога.

— А що мені залишається робити? — похмуро зиркнув Когут. — Тільки мститися цим гадам!

— Допекли? — заохочуюче всміхнувся Юрко.

— А чого смієшся? — образився Когут. — Не знаєш, що в мене на серці. Знав би, то не сміявся б.

І новачок розповів історію, яка зворушила Юрка мало не до сліз. Лише два дні тому в Кружно загинула вся його