Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

на кашу. Він був голодний, але намагався їсти не поспішаючи, ложку тримав у лівій руці, бо права в нього була поранена, а з-під піджака з повислим порожнім рукавом визирала свіжа пов’язка. Обличчя в хлопця було смагляве, навколо рота росла рідка чорна щетинка, очі дивилися сумно й стомлено.

Треба було почати розмову, але Юркові думки були зайняті іншим: чомусь не йшов із голови жартівливий запис: “Птах системи “голуб”…

— Ну, давай знайомитися, — почав Юрко. — Хто ти, звідки?

— Що треба: де народився чи останнє місце проживання?

— Давай і те, й інше, — сказав Юрко, продовжуючи думати про голубів. Гарний усе-таки птах! Так і не довелося йому потішитися своїми голубами в дитинстві.

— Народився у Львівському воєводстві чи області, вважайте, як хочете. А останнім часом, щоправда, нелегально жив у Кружно.

Голуби, голуби… Пурхнули й зникли. Що говорить цей хлопець? Він теж із села на Львівщині? І Кружно… Юрко уважно подивився на новенького.

— Як це нелегально?

— Ховався в тітки на горищі.

Коломієць труснув головою: знову село на Львівщині, Кружно, тітчин будинок, горище… Якась нісенітниця! Ще бракує, аби хлопець сказав, що тітчин будинок на вулиці святої Терези…

— На якій вулиці живе тітка?

— Жила… — зітхнув новенький. — Я думаю, вони всі загинули. На вулиці святої Терези.

Коломієць сторопів.

— Чекай, як тебе звуть?

— Андрієм. Когутом Андрієм.

Щоб приховати своє збентеження й вирішити, як поводити себе з цим другим Андрієм Когутом, Юрко удав, що з запізненням згадав про якесь доручення і йому прикро, що час уже прогаяно й виконання важливої справи доведеться відкласти. А все тому, що доводиться морочитися з отакими нетямущими новачками.

— А, хай йому біс! — сердито пробурмотів “писар”, незадоволено махнувши рукою. — Ну, розповідай.

Здивований Юрко ще раз майже слово в слово почув ту саму історію, яку півгодини тому розповів йому Андрій Когут-перший.

*

Капітан Сіровол ще ніколи не бачив свого помічника таким збудженим. Ледве він переступив поріг, як Юрко кинувся назустріч.

— Товаришу капітан, я вас жду не діждуся. Тут таке!.. Сам собі не вірю. Розумієте, одного Андрія Когута ви повели, аж тут з’являється другий.

— У якому розумінні?

— Два Андрії Когути з абсолютно однаковими біографіями. Ну, справжні тобі сіамські близнята. Другого до клуні на сіно відпочивати відвів. Я розсудив так, товаришу капітан, поки не доповім вам, ці два Когути не повинні зустрітися.

— Гаразд. Якої ти думки про цих сіамських близнюків? Що нам з ними робити?

Такого запитання Юрко не сподівався, бо сам хотів запитати про це начальника. Невже капітан потребує його поради?

— Мені здається, один Когут несправжній.

— Один? А може, обидва?

— Може, й обидва… — Юрко розгублено подивився на капітана. — А втім, ні. Один повинен бути справжній.

— Чому? — запитав Сіровол.

— Надто вже правдоподібна історія. Такої не придумаєш…

— Гаразд. А що ми повинні зробити?

— Товаришу капітан…

— А от немає капітана! — жорстко сказав Сіровол. — Трапилось так, що ти один лишився на господарстві й мусиш все сам вирішувати. Отже, що ми повинні зробити? Перше…

— Перше, щоб вони не побачили один одного. І взагалі, щоб ніхто, крім нас, не знав, що в загоні з’явилося два Когути.

— Як це зробити? їх же почнуть розпитувати товариші, й кінець кінцем їм все стане відомо.

— Треба направити їх у різні роти, дати їм клички.

— А біографії?

— Біографії теж різні придумати, — квапливо запропонував Юрко, — щоб вони розповідали зовсім інше, неподібне.

— А тобі не здається, що тоді псевдокогут може щось запідозрити?

— Навпаки, товаришу капітан! — розохотився Юрко. — Адже це можна мотивувати тим, що ми хочемо використати його для таємного завдання й нам потрібно приховати від бандерівців, що Андрій Когут перебував у партизанському загоні. Це мотивування повинно бути переконливим для кожного з них.

— Друге?

— Довідатися, що трапилося в Кружно на вулиці святої Терези.

— Вже відомо… — сказав Сіровол невесело. — Був нічний напад, стрілянина, будиночок спалено, всі, хто там жив, загинули. Гестапо поширило чутку, що це зробили ми, партизани.

— В такому випадку нам потрібні деталі, якомога більше деталей, — заявив Юрко рішуче. — На них фальшивий Андрій Когут може засипатись. Крім того, є ще одна можливість швидко й точно встановити, хто з них справжній, а хто фальшивий. Через день — два ми викличемо їх по одному й скажемо: “Слухай, Андрію, маємо для тебе радісну звістку — твоя мати жива, вона теж чудом врятувалася, тільки має сильні опіки. Завтра ти з нею зустрінешся”. З того, як кожен із них зреагує на цю звістку, можна буде визначити…

— Думка добра, — схвалив Сіровол. — Але ж материй провокатор може так зіграти, що нічого не визначиш.

— Хай грає! — не здавався Юрко. — А з чужою матір’ю все одно зустрітися не схоче. Це ж буде для нього провал! Отже, вночі або при іншій зручній нагоді намагатиметься втекти. Отут його й треба накрити.

Сіровол підійшов до свого помічника, поклав йому руки на плечі.

— Юрко, ти молодець. Я тобі влаштував екзамен, і ти його блискуче склав. Хоча що стосується воскресіння матері Андрія Когута…

— Як екзамен? Чому? — здивовано спитав Юрка. — Хіба ви знали, що з’явився другий Андрій?

— Звичайно. Адже кожного з них спершу приводили в штаб. Я довідався, що з’явилося два Андрії, й вирішив перевірити, як мій помічник діятиме за таких обставин. Не