Микола Олександрович Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий

— Так, але я ж міг… — ображено почав Юрко. — Міг наробити тут…

— Я все передбачив на випадок, якщо ти спасуєш. Помилки не могло трапитися. Помилки, як я розумію, припустився інший, наш ворог. Ти слухай і запам’ятай, це треба знати: у німців з’явився якийсь новий начальник, вони Гансом його називають. Кличка, звичайно, а про справжнє його ім’я, я гадаю, ми незабаром довідаємося. Так от, цей Ганс розвинув бурхливу діяльність, і твої сіамські близнюки, без сумніву, справа його рук.

— Обидва? Для чого ж…

— Ні, — заперечив капітан, — він готував одного, готував, усе враховуючи і все обмірковуючи, але, видно, в чомусь промахнувсь. Як вийшла неув’язка в Ганса, я не знаю, але факт залишається фактом. Між іншим, цей Ганс любить хильнути. Може, сп’яну…

У вікно хтось застукав палицею:

— Художник! Де Третій?

Той, хто стукав, помітив Сіровола, кинувся до дверей і за дві секунди вже був у хаті. Це був боєць Шерстюк, посланий на чергування в один із сторожових постів.

— Товаришу капітан, — уривчасто дихаючи, почав доповідати він, — Орест Чернецький з’явився. Ми його затримали. Бричкою з сестрою приїхав, зброю привіз, документи і одного фріца-мертвяка.

— Де вони?

— На посту в нас. Я його бричкою приїхав. Коні добрі, сідайте, миттю домчу.

— Поїхали! — гукнув капітан до Коломійця й вибіг з хати.

На вулиці під ворітьми стояв забризканий болотом ресорний візок, запряжений парою гладких, але, видно, стомлених довгою дорогою гнідих коней у добротній шкіряній збруї, прикрашеній мідними бляхами.

Сіровол сів спереду поряд із Шерстюком, Юрко влаштувався позаду. Ляснув батіг, і коні понесли легкий візок накоченою дорогою.

— Як усе було? — запитав капітан Шерстюка.

— Нічого незвичайного. Дивимось: хтось іде дорогою. Бричка, коні добрі. На бричці Чернець з кулеметом на колінах. А позаду дівчина в голубому платтячку і з автоматом у руках. Взяли про всяк випадок на мушку, гукнули. Чернець упізнав мене й аж заплакав від радості.

— Ти казав про якогось німця-мертвяка.

— Вони привезли вбитого фашиста, прив’язаного до брички. А з убитих поліцаїв вони тільки верхній одяг поскидали. Цілий мішок барахла. І зброя, звичайно, документи. Чернець каже: чотирьох порішив. З одягу й зброї, що привезли, так і виходить… А сестра в нього — красуня.

— Років скільки?

— Молодша від нього років на три — чотири. Тільки дуже налякана. Мовчить, лиш очима стриже.

Їхали лісом, колеса то стукотіли по кореневищу, то булькали в баюрах, у чорній торф’яній воді. Нарешті дерева розступилися, і за тонкими стовбурами сосон відкрилися луги, порослі верболозом, що тяглися широкою смугою вздовж річечки. Шерстюк, не виїжджаючи на луг, звернув з дороги праворуч, і Юрко побачив між кущами партизанів. Між ними сиділа дівчина в голубому.

Першим квапливо скочив на ноги Орест, відразу ж підвелась і дівчина Орест схуд за ці дні, обличчя заросло щетиною, було майже чорне, але очі блищали радісно і водночас, винувато. Так, він був гордий з того, що зробив, радів зустрічі зі своїми і все ж знав, що йому перепаде за самовільну відлучку.

Сіровол зіскочив з брички й, кинувши погляд на мішки, що лежали осторонь, на зброю, допитливо подивився на Ореста.

— Де був?

— Вдома, в селі, товаришу капітан, — відповів Орест, і куточок його рота здригнувся в усмішці. — Побував у рідних Коровичах…

— Тобі хтось дозволяв відлучатися?

Чернецький винувато, але без жодних ознак страху дивився на начальника розвідки.

— Ходімо з нами! — наказав Сіровол.

Дівчина зрозуміла, що Ореста хочуть вести кудись, кинулась до нього, вхопила за руку.

— Зачекай, Ганю, — заспокоїв її хлопець. — Я повернуся. Повернусь, кажуть тобі.

Відійшли метрів на сто, й Сіровол почав розмову.

— Кажи правду, чому покинув загін?

— Товаришу капітан, тут довга історія… — зітхнув Орест. — Ви ж знаєте, що моїх батька й матір убили поліцаї. Вони шукали мене, допитувалися, де я ховаюсь, але ні батько, ні мати не сказали. А я в цей час стояв у простінку хліва і все чув. Поліцаї витягли моїх старих на ганок і почали бити прикладами, ногами. Мати і плакала, і благала Петра Федюка…

— Хто такий Федюк?

Орест схилив голову, прикусив губу. Кілька секунд він стояв так, поривчасто дихаючи, й повіки його напівприкритих очей здригалися. Затим дістав із кишені жмут документів, вибрав один і подав Сіроволові.

— Ось він, Петро Федюк. Із нашого села. Заступник начальника кущової поліції.

Юрко й собі зиркнув на той документ і побачив на прихопленій печаткою з свастикою фотографії обличчя самовдоволеної людини років двадцяти п’яти, що намагалася надати своїй фізіономії виразу багатозначності.

— Це Федюк, — повторив Орест і зітхнув з полегшенням. — Тоді він був тільки старшим поліцаєм. Мама ноги йому цілувала, і він бив її носаками в обличчя, вимагав, щоб сказала, де я ховаюсь. Я все це бачив, усе перед моїми очима відбувалося. І те, як Федюк спершу матір застрелив, а потім батька… Там, за дошками, я поклявся, що вб’ю Федюка власними руками. Ніхто інший, тільки я повинен це зробити, інакше не варто мені жити на світі. І почав думати, як розрахуватися з Федюком. З цією думкою і в загін прийшов.

Чернецький глянув на Сіровола й Художника і, якусь мить повагавшись, додав:

— Зізнаюсь, воював я у вас обережно, бо не хотів, щоб мене вбили раніше, ніж я зможу Федюкові помститися. А потім придумав план помсти: дістав у нашого фельдшера снотворні таблетки —