Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

Згадую: в мій сон увірвався свист нікчемного собаколюба, я навіть чую (от ублю–док! зараз усі сплять!), як він до пса каже: «Барс, до мене!». БАРС, ДО МЕНЕ! — ці слова, як шістнадцятикілограмові гирі, падають із даху мого дев'ятиповерхового будинку й гепаються серед сонної, нічної, беззахисної тиші. Не можу спати. Лежу й дивлюся в стелю. «Що ти там робиш, Барс?» — таке враження, що собаколюб говорить у повітрі одразу за моїм вікном — на рівні четвертого поверху. Може, він висить у повітрі, як Карлсон, і пурхає за моїм склом? Може, у нього запустити кількома яйцями, або, краще, важкою артилерією — банкою маринованих кабачків чи помідорів? Не можу спати. І це мене дратує, пригнічує. Єдине, що втішає, перестала боліти макітра, не хочу стругати. Високий тиск покинув мою нещасну голову, а разом із ним і підвищена вологість мого міста, яка мене за останні роки вже добряче задовбала й вимотала. Вмикаю настільну лампу. Одягаю спортивні штани й футболку. Сідаю за письмовий стіл. На годиннику: 4.27. Несподівано згадую вчорашній день, як я повертався з Ринею з виробничої практики на текстильному комбінаті. Ми їхали в тролейбусі № 6 біля 11–ї школи, і я знову побачив малюнок Ляні на стіні будинку. Вікно у вигляді великого метелика. Щоправда, якийсь вошивий підар трохи зіпсував голову хлопчика, залишивши неприємні білі подряпини на малюнку. Курка вміє малювати — думаю про Ляню — нічого не скажеш. У школі я також непогано малював, до мене завжди зверталися друзі, аби забацав їхній портрет (перемалював з фотки). А потім пішло–поїхало. З невеликих значків із рок–групами та іншими відомими пиками (це барахло ми купували у приїжджих поляків) я перемальовував зображення, роблячи їх у кілька разів більшими. Простим олівцем я малював невеличкі — на паперовий аркуш — плакати: цицькатих секс–бомб Сандру, Саманту Фокс, патлаті морди груп «Accept», «KISS», «Def Leppard», Сталоне та інших серйозних штемпів. Усього тепер не згадаєш. Розкриваю штори. Дивлюся у вікно. Синє небо поволі висвітлюється. Люблю світанки, особливо ті миті, коли ще не зійшло сонце. Будинки Молодіжної, яка навпроти моїх вікон, стоять у червоно–оранжевому вогні. Ніч плавно переходить у жовтогарячу, а згодом у теплосіру смугу, що розчиняється з синім. О такій порі деколи я вирушав на рибалку; з кількома дядьками з мого будинку пішки йшов до магазину № 6, що біля залізниці, а там сідав на автобус і їхав у бік Заложців, ми проїжджали селища, через які тече річка Серет, і сходили в Кобзарівці або у Вертелці. Найбільше я любив запах туману, який плавно клубо–чився над тихою поверхнею ріки. Це особливий туман, він схожий на дим, так, наче незримий велет легко обкурював ранкову річку з верболозом і тихими рибалками. Треба буде запропонувати пацанам з'їздити після виробничої практики на рибалку. Біля сьомої до кімнати заглядає матір.

— Ти не спиш? — Ні.

— Хм, — ледь помітно усміхається, — давно пора так рано вставати. Хто рано встає, тому Бог дає.

— Наливає! — кричить із сусідньої кімнати сонним голосом вітчим.

— Тобі щось дав?

— Толя, — осудливо й довго свердлить мене очима, але закриває за собою двері. Після сніданку ліниво одягаюся, треба їхати на срану практику, де буду півдня мудохатися з бригадою у складі трьох чоловік із прядильними машинами: таскати важкі лотки з маленькими валиками, замінювати їх, потім великим солідольним шприцом заправляти машину, вставляючи голку в невеликі, як ніпель у велосипедному колесі, пімпочки (в мене ця хуйня ніколи не виходить, бо солідол проривається на поверхню, натомість, якщо вибрати правильний кут, має під впливом тиску проникати всередину), а найстрашніше — слухати нещасних роботяг, їхні галімі розмови про своє життя, про нестачу грошей, літні відпочинки, про політичні події в Києві, про придурків–політиків, які ніхуя не роблять для народу. Тебе до телефону, несподівано каже матір. Я беру слухавку.

«Вбили Пижа», — чую роздратований голос Рині.

ЧАСТИНА ДРУГА
Четверо, двоє, один
1

Зранку почуваюся самотньо й незатишно. Вчора, коли я прощався з Ринею перед його від'їздом в Естонію до Інгрід, він сказав, що рано чи пізно з Тернополя треба звалювати — звалювати туди, де краще; Толян, знаєш, я знайшов собі таке місце, достойне для життя, — це Хаапсалу; подумай сам, говорив Іван, шо нам для нормальної житухи нада? як думаєш? — класну бабаську, одного–двох надійних друганів, непогану роботу, красиве містечко, де можна буде серйозно відтягнутися: купатися в морі, загоряти на пляжі, а вечорами ходити по кабаках, пити пиво, грати в більярд. Риня поїхав на місяць, а в мене таке враження — ніби на рік. Тиждень тому, одразу коли в нас закінчилася виробнича практика, на Чорне море, у Крим, поїхали відпочивати Бодьо Машталір і Діма Дефіцит, тягнули мене за собою, але я відмовився — з бабками повний голяк. Тепер без них нудно й сумно. Липень цього року спекотний. У приміщенні така висока температура, що в одязі неможливо ходити: по квартирі тиняюся лише у трусах. Вітчим і матір, оскільки в них почалися відпустки, чюхнули в Підгороднє на дачу, де себе почувають як риби у воді. Вони мене також тягнули з собою (Толька, смикав мене вітчим, смаги наженемо, йобнемо по сто під печену картоплю, а?), але одна тільки думка, що туди — аж на другий край міста… спершу до психлікарні, пішки шпарити повз військову частину з локаторами та будинок пе–рестарілих, а потім іще добрячий шмат дороги добиратися до дачі, — одна думка, що туди треба буде пертися… — ні, ні, це щастя не для мене. Їм там добре. Мати порпається на городі, а він жене самогонку. Один знайомий штемп із комбайнового заводу, з яким вітчим сидів у молодості в Кременчуці, зробив йому мініатюрний самогонний апарат. Принаймні на літо, в нього буде все добре.

Об одинадцятій дня несподівано заходить Боря Гебельс. Я водночас здивований і радий. Боря стовбичить при вході, мабуть, почувається пригнічено, наче його мучить провина. Дружньо