Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

б'ю його в живіт і пропоную зайти. Тихим голосом він каже, що проходив поблизу й вирішив заглянути, бо не бачилися майже два тижні. Да, думаю про себе, востаннє ми говорили того вечора, коли лупили Старий парк біля Будинку залізничників і коли втратили Юру Пижа. Гебельс, як тільки дізнається, що Пиж загинув і що кілька днів тому минуло дев'ять днів по його смерті, з широко розкритими очима й відвислою щелепою аж підіймається з крісла. Ти не знав? — дивлюся на нього. Ні, знічується. З його розгубленого виразу обличчя видно, що він собі докоряє. Після кількох хвилин мовчанки запитує, як це сталося. Ех, ніхто нічого не знає. Боря в осаді, не може повірити, що загинула людина, і навколо цієї події — повний мутняк. Кисло зиркає на мене, кліпає своїми рухівськими оченятами, і це мене починає дратувати. Я розповідаю те, що чув від малослівного й понурого батька Юри, який грубим голосом плакав перед нами після похорону, а до того старий тримався, жоден м'яз обличчя в нього не поворухнувся; і коли ми їхали на кладовище в Підгороднє(Село поблизу Тернополя на рогатинському шосе), і коли говорив священик, і коли кидали в яму грудки землі, а ті гепалися об віко домовини Юри, і коли плакала матір Пижа, і коли закопували могилу, від чого в жінок підкошувалися ноги, а ми ридали, наче малі діти, що втратили батьків і не знали, як надалі дати собі раду… батько Юри стискав важкі, ніби гирі, кулаки, і розповідав нам те, що чув від молодого вусатого слідчого. Той нас опитував і ставив, уйобок, підозрілі, галімі запитаннячка, наче думав, що це зробили ми (ми!!!)… от козел! Гебельс усе це слухає й починає важко плакати. Я додаю ті крупинки інформації, які дізнався від кількох знайомих пациків. Словом, після того, як приїхали фараони і всі ми чюхнули вглиб Старого парку, закурюю цигарку, — пам'ятаєш, коли наїхало кілька «бобіків» із мигалками? да, да, киває він головою, — так от, Пиж якогось милого перебіг дорогу і його понесло в бік Глибокої. Ми нічого не розуміли, та й не до цього було, ці козли шастали вулицями й хапали всіх, хто попадав їм під руку. Один із наших сказав, що Пиж сховається у своїх ро–даків, які живуть на Глибокій. І ми були за нього спокійні. Але… його знайшли на Залізничній, біля будинку, де відеотека.

— Де це?

— Там, де ми рік тому дивилися фільм із Брюсом Лі, пам'ятаєш?

— А, да, да.

— Пижа вбили. Це всім зрозуміло. Його валили ногами, валили довго, валили цілим табуном… гематоми, синці по цілому тілу. Батько Юри каже, що це зробили мєнти, інші кажуть, що це зробив Старий парк. Його мочили так сильно, що поламали всі ребра, руку, в нього трапився розрив печінки, з лиця зробили фарш, а потім відтягнули в кущі й кинули.

Боря дивиться на мене, як укопаний.

— І ніхто не бачив?

— Ніхто, Боря, ніхто. Правда, одна бабка, що живе через дорогу від відеотеки, сказала, що чула галас і крики, але через вікно не виглядала, бо таке щовечора чує, коли з відеотеки вивалює народішко. Словом, Пиж лежав у кущах цілу ніч. Може, він був би живим… якби вчасно йому допомогли.

…пауза. Він ще нічого в своєму житті не бачив, каже Боря пригніченим голосом. Да, зітхаю я. Гебельс згадує, що хотів забрати в мене книжки, які давав минулого місяця: кілька брошур з історії УПА, січових стрільців. Я порпаюся на книжковій полиці над письмовим столиком і швидко їх знаходжу. Боря питає: ну як? Навіть не знаю, що йому відповісти, бо так їх і не читав. Класно, кажу. Він одразу пожвавлюється, розказує, що на міський осередок Руху з Канади й Америки постійно надсилають цілі ящики книжок, уявляєш! там такі круті речі — повний відпад! — про дивізію СС «Галичина», про сталінські репресії, про енкаведистський терор у лісах Тернопільщини, Львівщини після 45–го року, про підарасів стрибків(Військові угрупування совєцьких колабораціоністів із західноукраїнського регіону.), про полковника Коновальця, словом… нам про це ніхто не розповідав! Ти мене чуєш? — запитливо дивиться на мене. А? — здригаюся від його запитання, бо перед моїми очима, як живий, стоїть Пиж. Бачу його наївну посмішку, примружені, трішки розкосі очі, невеликі крупинки веснянок під очима й затиснуту цигарку в губах. Він ніколи багато не говорив, трохи прогинався під волею іншого, особливо тоді, коли на нього давив Коновал, із яким останні місяці він був нерозлучним. Саме таким я пам'ятаю Юру.

— Толян?

— Да, да, я тебе слухаю.

— Може, дати інші книжки?

— Які?

— Ну, маю про УГА…

— Шо за біда?

— Українська Галицька Армія…

— Галицька? Це та, шо за Данила Галицького?

Гебельс починає реготати, він затягується й кашляє. З його рота валить дим. Через сміх Боря ніяк не може відкашлятися. Своїм у Русі розкажу — не повірять, згодом усміхається до мене. Твій Рух — гівно, підйобую його; пауза; обличчя Гебельса раптово блідне, а губи стискаються. Боря дивиться на мене гострим і непривітним поглядом, наче я обізвав його маму останньою шльондрою. Ти чьо, Толян? Да, да, витягую нову цигарку з пачки, й тусня ваша біля прапора — гівно собаче, навіть гірше, ви ж на пєдіків схожі, які чекають, щоб їх трахнули в жопу, ти хоч на себе з боку дивився?

— Шо?! Та пішов ти!

— Ну, ну, — заспокоюю його.

— Совок!

— Боря…

— А що, краще, як ви, нічого не робити, тільки повзати? Ви ж живете, як дауни, які збираюся в зграї… І шо ви хочете комусь доказати, шо? Почекай! Не перебивай! Ти мені скажи, шо кожен із вас окремо собою являє? Мовчиш? Нуль, — складає він пальці у вигляді кола, — повний нуль. Вам навіть