Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Волкріс сіла і приклала долоню до дерев’яного настилу моста.

— Вони пройшли тут зовсім недавно, — сказала вона. — Міст ще погойдується.

— Що тепер нам робити? — запитав Макс. — Підемо за ними?

— Ні. — Вона знову схилила голову, прислухаючись. — Чуєте: шум і ніби приглушені голоси? Це на тому боці.

— Гумбольдт?

Волкріс похитала головою.

— Навряд чи. Швидше, індіанці. Вартові, що охороняють міст.

— І що ж тепер нам робити?

Жінка напружено вслухувалася й далі в звуки, що доносилися з туману.

Раптом почулися квапливі кроки. Вони наближалися, і міст знову почав розгойдуватися. Волкріс стрімко оглянулася: зовсім поруч із мостом ледве помітна стежка звивалася уздовж краю прірви, поступово йдучи вниз.

— Швидше, — сказала вона. — Треба негайно забиратися звідси.

Оскар розплющив очі.

Пітьма!

Де він? Що з ними трапилося?

Він підвів голову і спробував зорієнтуватись.

Але чому він нічого не бачить? Він що, осліп? Начебто, ні, — просто його обличчя закрите цупкою тканиною. Здається, йому накинули на голову мішок…

Він спробував позбавитися від мішка, але нічого не вийшло. Руки і ноги щось утримувало. Сонячні промені ледве просочувалися через тканину, повітря всередині мішка було затхлим, дихалося через силу. Він відчував, як теплий вітер обвіває його тіло, але ніяк не міг визначити його положення в просторі. Солоні струмки поту стікали по його обличчю.

Повільно, як тече пісок у пісковому годиннику, поверталася пам’ять. На них напали… Почалася бійка… Він дістав удар по голові, а потім… порожнеча.

Він спробував заговорити, покликати на допомогу, але чиїсь руки миттєво засунули йому в рота кляп. Плечові й колінні суглоби були весь час напружені, він відчував, як погойдується з одного боку в інший, немов маятник.

Раптом Оскар здогадався, що з ним відбувається: він висів горілиць на довгій жердині, немов убита мисливцями косуля, і його несли, причому досить швидко.

А де решта? Їх теж захопили в полон?

Він спробував поворушити руками, але грубі мотузки з рослинних волокон боляче впилися в зап’ястя. Кінчики пальців затерпнули, він їх давно вже не відчував.

Звуки, що долітали до його вух, були незнайомими і збивали з пантелику. Він чув кроки босих ніг, що шльопали по пружних дошках. Поскрипувала жердина, натягалися і слабшали мотузки, а його викрадачі рухалися нерівним кроком, наче весь час перебігали по якихось настилах чи балках. Він навіть уявив собі місто, де самі лише підвісні мости і драбини, — і в пам’яті відразу спливла Босуеллова фотографічна пластина й зафіксовані на ній запаморочливі прірви та прямовисні скелі.

Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка видаючи два-три слова. Їхні голоси звучали дивно: немов пориви вітру, що ворушать сухий бур’ян. Нічого знайомого, але звучання їхньої мови нагадало йому, як Шарлотта вимовляла слова на кечуа, мовою імперії інків.

Серед інших звуків був один зовсім непояснимий: він віддалено нагадував лопотіння крил птаха, проте, судячи із сили цього звуку, птах мав би бути якихось неймовірних розмірів. Потім у височині щось продзижчало, і незабаром дзижчання розчинилось і затихло десь високо вгорі. Оскара обдав тугий потік повітря, немов над ним проплив повітряний корабель.

Оскар пам’ятав про літальні апарати на фотопластині, про всі ці незліченні крила, штурвали й роздуті вітром вітрила у вишині. Невже все це існує насправді, і Небесна стежка привела їх до міста за хмарами?

У міру того, як тривав їхній шлях, звуковий фон змінювався. Приємне дзижчання наповнило повітря, нагадавши про бджолиний вулик. Спочатку воно було ледве чутним, але поступово стало наростати, і раптом Оскар зрозумів, що це голоси, безліч різних голосів: високих і низьких, глухих і дзвінких, сильних і слабкіших. Від ударів металу об метал здригався ґрунт, повітря наповнював приглушений гул якихось могутніх машин.

Потім у ніс йому вдарив запах горілого дерева, прянощів, трав, смаженого на вогні м’яса. Дзижчання голосів ставало все голоснішим. І хоча підліток нічого не бачив навколо, він легко уявив, як жителі надхмарного міста товпляться навколо, витріщаючись на полоненого, як вони розступаються, пропускаючи носіїв і утворюючи прохід перед ними. До його вух доносилося стримане бурмотіння, а іноді навіть мелодійний сміх. Він майже розумів, про що говорять ці люди. Напевно, про дивних прибульців, про те, для чого вони з’явилися сюди, і як наважилися вторгнутися в їхні володіння.

Раптом голоси почали наростати, стали помітно гучнішими, в них почулася злість, і так тривало доти, поки один із тих, хто супроводжував носіїв, подав коротку команду, після чого все стихло.

Чи були ці істоти насправді людьми? Постаті, що виникли перед ними в тумані на вершині, мали незвичний вигляд — низькорослі, схожі на дітей, силою вони цілком могли зрівнятися з дорослою людиною. Зрозуміло, не з Гумбольдтом, — той був на диво міцний і міг чинити найжорсткіший опір. Проте, швидше за все, до справжньої сутички справа тоді так і не дійшла. Тільки дурень став би вплутуватися в кровопролитну битву на самому початку знайомства з невідомим народом. Адже їхня мета — вивчити його, а не підкорити, і для цього є тільки один шлях — завоювати довіру. Принаймні, так стверджував Гумбольдт.

Тим часом гомін голосів поступово затих, зникли звуки роботи майстерень. Мабуть, центр міста залишився позаду, а отже, саме місто було не таке вже й велике. Судити важко, тим паче, що Оскар під час руху «всліпу» абсолютно втратив відчуття часу. Єдине, чого він зараз хотів, — щоб муки скоріше закінчились, і він зміг би нарешті хоч трохи поспати. Дуже багато чого трапилося останнім часом, а багатоденний перехід у горах,