Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

— І дуже близько, — сказала жінка. — Неймовірно близько. Ширше крок — зараз ми їх наздоженемо!

Гнучким рухом вона витягла меч із піхов. Це був японський дайто — найкраща холодна зброя в світі. Нагартований і вигострений клинок видав майже кришталевий дзвін — здавалося, при першому ж зіткненні з іншою зброєю він розлетиться вщент. Але це було далеко не так — міцність цієї сталі не знала собі рівних.

За такої видимості неможливо покладатися на вогнепальну зброю, і револьвер тут мало чим зарадить. Зате меч не підведе в будь-яких умовах.

Розгонисто крокуючи, Волкріс трохи не летіла вгору по стежці. Пеппер ледве встигав за нею, все більше відстаючи, поки туман остаточно не поглинув його постать. Але жінку це не збентежило — у майбутній битві редактор тільки плутався б у неї під ногами.

Опинившись на лісистій вершині гори, вона зупинилася як укопана. Дві жахливі істоти перепинили їй шлях. Велетенського зросту, широкоплечі й могутні, вони мали непохитний і цілком спокійний вигляд.

Волкріс вагалася лише мить. Вихопивши один із сюрікенів із наплічної кобури, вона невловимим рухом метнула його у ворогів. Пролунало дзижчання, за ним — приглушений удар. Звук був порожнім, немов зброя встромилася в щось неживе, а страховиська не відступили ні на крок.

Тоді, обхопивши руків’я меча обома руками, вона стала в бойову стійку і рушила назустріч велетням, їй вистачило двох-трьох кроків, щоб зрозуміти, що перед нею — муляж, призначений для залякування непроханих гостей.

Підійшовши впритул, вона висмикнула сюрікен, що глибоко встромився в роз’їдену вологою і комахами деревину. Ґрунт навколо був укритий безліччю слідів, а в одному місці виднілися темні плями. Вона нахилилася і пропустила вологий пісок між пальцями, на яких залишилися сліди крові.

Віддалік у траві виявилося щось, що здалося їй невиразно знайомим. Ціпок, завдовжки близько метра з ебенового дерева, увінчаний золотою рукояттю у вигляді левової голови. Вона потягнула за неї — і на світло з’явилася схована в ціпкові тонка і гостра, як бритва, рапіра.

Тепер сумнівів не лишалося: перед нею Гумбольдтовий ціпок, виготовлений багато років тому берлінським зброярем на спеціальне замовлення. Вона була його постійною супутницею вже за часів його навчання в монастирі, і вчений нізащо не розлучився б із нею доброхіть.

Характер слідів також не залишав сумнівів — Гумбольдта і його людей заскочили зненацька і захопили в полон. Волкріс прийшла надто пізно. Знову вона запізнилася!

Нарешті наспів захеканий Пеппер. Він важко дихав, по його обличчю струмками лився піт.

— Слава богу, — прохрипів він, ледве зводячи дух. — Що це за диявольське місце? Що за боввани? — Тільки тепер він помітив тотемні статуї і з жахом вирячився на них. — Куди подівся Гумбольдт?

Жінка не завдала собі клопоту йому відповісти — вона не збиралася марнувати час на пояснення. Гонитву ще не завершено.

Проте за півгодини вона була змушена зупинитися і визнати, що програє змагання. Гумбольдта і тих, хто, очевидячки, його захопив, їм уже не наздогнати.

Пеппер мав такий вигляд, ніби ось-ось помре від виснаження. Упавши на траву, він жадібно припав до фляги, але не встиг зробити й кількох ковтків, як Волкріс відібрала у нього флягу.

— Зараз же припиніть! — зажадала вона. — Ми повинні заощаджувати воду. Хто знає, чи є тут, нагорі, джерела, придатні для пиття!

— Може, і ваша правда… — все ще важко дихаючи, промовив редактор. — Але скажіть мені, Волкріс, що, власне, ви хочете зробити, коли наздоженете Гумбольдта? Ви ж не збираєтеся його вбити?

— Я не варвар, — сухо відповіла жінка. — Зрозуміло, про вбивство не може бути й мови. Я всього лише хочу переконати цю людину, що їй немає ніякого сенсу продовжувати експедицію. Тим паче що без зброї і запасу харчів це удвічі важче.

— Отже, ви хочете позбавити його всього цього? Тобто пограбувати?

— Називайте це як завгодно, — посміхнулася Волкріс. — Я віддаю перевагу іншому терміну: «необхідні заходи». Ми вже дуже близько підійшли до відкриття, і не в моїх правилах ділитися славою з якимсь Карлом Фрідріхом фон Гумбольдтом, самозванцем і сумнівним ученим!

Зробивши короткий ковток, вона загвинтила флягу й поклала її до свого рюкзака.

— Не можу зрозуміти єдиного: як їм вдається пересуватися так стрімко. За моїми розрахунками, ми давно мали б нагнати Гумбольдта чи тих, хто його захопив. Просто якась загадка!

Якийсь час Волкріс вдивлялася в туман, немов намагалася пронизати його поглядом, а потім перевела погляд на Пеппера. Інакше як жалюгідним становище редактора навряд чи можна було назвати.

— У мене є пропозиція, — нарешті сказала вона. — Ми продовжуватимемо погоню ще протягом півгодини. І якщо нічого не вийде, почнемо шукати місце для стоянки. Сьогодні ми все одно більше нічого не зуміємо зробити. Зараз четверта, скоро почне сутеніти, і нам потрібно влаштуватися на нічліг.

— Приймається, — сказав редактор, примушуючи себе підвестися. — Схопимо їх усіх — і квит!

Жінка посміхнулася. Хоча Пеппер і був слабаком, але в почутті гумору йому не відмовиш. Риса вдачі, яка ніколи не виявляється зайвою. Крім того, він був зовсім не дурний. Знання індіанської культури та мови могло дати їм чималу користь. Хто знає, що чекає на них попереду?

— Непогано сказано! Вперед!..

Але півгодини не знадобилося, щоб усе закінчилося якнайнесподіваніше. Стежка обірвалася, і під їхніми ногами розверзлася жахлива прірва, затягнута пеленою хмар.

Стоячи на її краю, ні Волкріс, ні Макс не могли оцінити, яка вона широка і глибока. Край могутнього виступу скелі, на якому вони опинилися, здіймалися дві кам’яні тримальні опори, до яких кріпилися сплетені з рослинних волокон троси підвісного моста, від самого вигляду якого у Пеппера похололо в грудях. Міст тягнувся прямо через прірву, а його протилежний кінець зникав у тумані.