Томас Тімайєр - Місто заклиначів дощу

Немов почувши його думки, носії зупинилися.

Оскар відчув, що його звільняють від пут, потім хтось підхопив його на руки. Скрипнули, відчиняючись, невидимі двері, його підтягли до них і штовхнули вперед. Спіткнувшись, він плюхнувся лицем униз на пружинисту підлогу. Двері зачинилися, зовні загримів засув…

Насамперед Оскар спробував позбавитися від мішка на голові. Він ослабив зав’язки на потилиці, відтак стягнув із себе мішок і відкинув подалі. Прохолодне повітря охолодило розпашіле обличчя, але найголовніше — тепер він міг вільно дихати і бачити навколишній світ.

Він був у кулястому приміщенні діаметром близько трьох метрів. Стіни його були сплетені з пружних стебел якоїсь рослини, за каркас правили товсті жердини, зігнуті дугою, і в цілому все виглядало так, як коли б він опинився всередині велетенського гарбуза. Підлога, трохи увігнута, була виготовлена з того самого матеріалу. Ніяких вікон — тільки замкнуті двері, через які його заштовхнули сюди, і невелика дірка в підлозі, якою, очевидно, користувалися як нужником. Збита з тонких дощечок вузька кушетка, покрита тканиною з грубої вовни, завершувала бідну обстановку. У кутку в напівтемряві виднілися глиняний глечик із водою і тарілка з коржиками.

Нарешті він зможе хоч трохи попоїсти!

Як зголодніла тварина Оскар накинувся на черстві коржики, запиваючи їх водою, і враз доїв геть усі. Ніколи раніше йому не доводилося пробувати нічого смачнішого.

Потім він доповз до кушетки, натягнув на себе покривало і, зітхнувши, склепив повіки.

За мить він уже спав глибоким сном.

На світанку другого дня Макс Пеппер прокинувся від того, що в нього затерпла шия. Вночі було нестерпно холодно, а кам’янистий ґрунт не сприяв гарному сну. У нього тріщала голова, йому довелося спати без подушки. Він сумував за своїм ліжком, своїм будинком, своїм садом, за дружиною і дочкою. Інакше кажучи — за всім, що не було пов’язано з цією поїздкою.

— Міс Стоун! — гукнув він.

Відповіді не було.

— Волкріс!

Він підвівся і побачив, що її ковдра зім’ята й відкинута набік, а одяг і взуття жінки зникли. Отже, вона подалася на розвідку.

Макс важко зітхнув. Що за нестримний характер! Рано чи пізно вона, звичайно, повернеться. Але краще б це сталося якомога швидше.

Він підвівся, дістав із рюкзака окраєць хліба, відрізав скибку шинки, відгвинтив кришку фляги з водою і почав снідати.

Як він міг погодитися поїхати сюди? Ніякі гроші на світі не повернуть йому сили і здоров’я, витрачені в цьому поході. І можна бути певним, що Вандербілт виявиться, своїм звичаєм, не надто щедрий. Хоча про це рано говорити — спершу треба все-таки повернутися додому, а коли це станеться, тільки Богу відомо.

Покінчивши зі сніданком, він притулився до скелі й почав масажувати шию. М’язи потилиці зовсім задерев’яніли, і кожен рух завдавав гострого болю. Опустивши голову, він перейшов до легких колових рухів біля основи черепа, як раптом погляд його впив на протилежний бік ущелини.

Туман із настанням ранку розвіявся, гірський масив, що був позаду Макса, відкидав довгу тінь на скелі по той бік прірви. І те, що він там побачив, змусило редактора забути про болі в потилиці, про тугу за батьківщиною і стрімко схопитися на ноги.

Перед його очима відкрилася чарівна панорама міста в хмарах. Такого дивовижного і прекрасного, немов воно зійшло зі сторінок «Тисячі й однієї ночі». М’яке вранішнє світло ковзало по будинках, банях і вежках, забарвлюючи їх у кольори рожевих пелюсток, осявало площі, мости і храми, повислі в повітрі вулиці і платформи. Біло-рожеві площини стін чергувалися з голубуватими тінями, створюючи справжню феєрію кольорів. На мить блиснули позолочені дахи і шпилі, — і ось уже знову все затягло пеленою хмар.

Макс дихав, немов після забігу на довгу дистанцію. Він справді бачив усе це, чи в нього почалися галюцинації? Існує це місто насправді чи йому було дано краєм ока заглянути в рай?

Він до болю в очах вдивлявся в білясті клубки випаровувань, але видіння не поверталося.

За кілька хвилин почувся шурхіт у заростях. Гілки розсунулися, і з кущів з’явилася Волкріс.

— Доброго ранку, — сказав Макс. — Як вам спалося?

— Я відлучилася, щоб постежити за мостом.

— І який результат?

— Подолати його практично неможливо. Четверо чи п’ятеро охоронців, а може, й більше. У будь-якому разі їх досить, аби створити серйозні утруднення.

— Ну, п’ятеро для вас, міс Стоун, — так, дрібниця. З вашою кваліфікацією…

— Киньте ваші жартики, Пеппере. Тут потрібно діяти дуже акуратно. Якщо хоч одному з них удасться втекти, на підмогу миттю з’явиться ціла орава. Наша перевага полягає тільки в раптовості.

— Хіба нам конче треба перебиратися на той бік? — запитав він. — Спостерігати за тим, що відбувається, ми можемо і звідси. Тільки що хмари розійшлися й відкрилося місто на тому боці. Це справді вражаюче видовище!..

— Мені потрібний Гумбольдт — у полоні він чи на волі! — відрізала Волкріс таким тоном, що стало остаточно ясно — будь-які дискусії закінчено.

Сівши поруч, вона відламала шматок хліба й почала неквапливо жувати. У Макса вистачило розуму не продовжувати суперечку — він усе ще добре пам’ятав, як його супутниця вміє поводитися з ласо.

— Мені дуже шкода, — раптом сказала вона, немов їхні думки текли паралельно. — Я маю на увазі те, що відбулося між нами в долині. Але я не могла ризикувати і дозволити Гумбольдтові утекти. Я поводилася… не цілком чесно.

— Не цілком чесно… — посміхнувся Макс. — Ви обійшлися зі мною як із військовополоненим. І поїздку впоперек сідла я забуду ще не скоро.