Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

свиснув, і на порозі з’явився Олів’є, який був не тільки цирульником, а й камердинером, і взагалі виконував усі обов’язки, що безпосередньо стосувалися королівської особи. Тенор його супроводили два старі чоловіки, що були єдиними служниками при королівському столі. Коли король сів на своє місце, в кімнату ввели гостей, і Квентін, стоячи в засаді, хоч і невидимий сам, міг добре бачити всі подробиці цієї зустрічі.

Король з такою сердечністю вітав гостей, що Квентін не вірив своїм очам, пам’ятаючи інструкції, які він дістав, і мету, для якої був поставлений за буфетом із смертельною зброєю напоготові. Здавалося, що Людовік не тільки не мав ніяких побоювань, а навпаки, ці гості, котрим він робив честь, приймаючи їх за своїм столом, користуються його беззастережною довірою і особливою шаною. Ніщо не могло бути достойнішим і разом із тим чемнішим за його поведінку. Простота навколишньої обстановки та й вбрання Людовіка, що поступалися перед тією пишнотою, яку виставляють напоказ на своїх бенкетах дрібні володарі, ще більше відтіняла його мову й королівське поводження, які засвідчували не тільки могутність цього монарха, але і його милостивість. Квентін уже почав думати, що або вся його попередня розмова з королем була сном, або шанобливість кардинала й щира люб’язність бургундського дворянина приспали в Людовіка всі підозріння.

Але коли гості на запрошення короля сідали на свої місця за столом, його величність кинув на них гострий погляд і потім позирнув на буфет, за яким перебував Дорвард. Цієї короткої миті погляд короля спалахнув такою підозрою й ненавистю до гостей і послав такий невідступний наказ Квентінові пильно стежити й бути готовим до нападу, що в Дорварда більше не було сумніву щодо справжніх намірів і почуттів Людовіка. І він ще раз здивувався з того, як за непроникливою машкарою приязні цей король уміє приховувати свою підозріливість.

Удаючи, що він зовсім уже забув слова й виклик, який де Кревкер кинув йому в присутності всього двору, король розмовляв з ним про старі часи, про події, що відбулися тоді, коли він жив вигнанцем у Бургундії. Людовік розпитував про всіх дворян, з якими тоді близько зазнайомився, немовби той час був найщасливіший в його житті й ніби він зберіг до всіх тодішніх друзів, які старалися полегшити йому вигнання, найніжніші і дуже вдячні почуття.

— Для посла іншої держави, — сказав він, — я б улаштував офіційний прийом, але для давнього друга, з яким я часто сидів за столом у замку Женапп[118], я хотів лишитися тим, ким я є: колишнім Людовіком Валуа, простим і щирим, як будь-який паризький badaud[119]. Але я все ж таки подбав, пане граф, щоб сьогодні наш обід був кращий, ніж звичайно; я ж знаю ваше бургундське прислів’я: «Краще добрий обід, ніж добрий одяг» — і тому велів добре приготувати його. Що ж до вина, яке є предметом давнішнього змагання Франції з Бургундією, то ми зараз і розв’яжемо цю суперечку на превелике вдоволення обох сторін: я вип’ю за ваше здоров’я бургундського, а ви, пане граф, будьте ласкаві відповісти мені шампанським. Гей, Олів’є, наповни мій кубок озеррським вином! — і він почав наспівувати відому тоді пісню:

Озерр — це напій королів…

Пане граф, я п’ю за здоров’я благородного герцога Бургундського, нашого улюбленого кузена. Олів’є, наповни отой золотий кубок рейнським вином і передай його графові, стоячи на коліні, бо граф представляє тут нашого улюбленого брата. Ваша милість кардинал, ми воліємо власноручно наповнити вашу чару.

— Ви вже й так переповнили її вашими милостями, — сказав кардинал із скромною міною улюбленця свого поважного пана.

— Це тому, що ваше преосвященство може тримати її твердою рукою, — зауважив Людовік. — Але на чий бік ви станете у великому спорі про вино: Сійєрі чи Озерр — Франція чи Бургундія?

— Я залишуся нейтральним, сір, — відповів кардинал, — і наповню мій кубок овернським.

— Нейтралітет у суперечці — небезпечна річ, — мовив король, але, побачивши, що кардинал червоніє, одразу залишив цю тему й лише додав: — Авжеж, ви волієте краще овернського, бо воно таке благородне, що не терпить води. Але чому ви, пане граф, не допиваєте своєї чари? Сподіваюся, ви не знайшли там на дні національної гіркоти?

— Я бажав би, сір, — відповів граф де Кревкер, — щоб усі національні сварки розв’язалися так добре для всіх, як розв’язалося суперництво між нашими виноградниками.

— На все треба час, пане граф, — сказав король, — треба час навіть на те, щоб випити шампанське. А тепер вшануйте мене — візьміть оцей кубок і збережіть його як знак нашої приязні. Адже не кожному ми дали б такий подарунок. Колись, за старих часів, він належав грозі Франції, Генріхові V Англійському, і потрапив до наших рук, коли було здобуто Руан, а остров’ян вигнано з Нормандії з’єднаними силами Франції й Бургундії. Я не зміг би йому придумати кращого застосування, як подарувати благородному й відважному бургундцеві, який добре знає, що лише спілка Франції і Бургундії може звільнити весь континент від англійського панування.

Граф відповів, як слід було за таких обставин, а Людовік дав повну волю своєму насмішкувато-веселому настрою, що часом пожвавлював його похмуру вдачу. Репліки короля, які задавали тон усій розмові, були завжди гострі й ущипливі, часто справді дотепні, проте рідко доброзичливі; його анекдоти були гумористичні, але не завжди пристойні. Та жодним словом, складом чи звуком він не показував справжнього напряму своїх думок, думок людини, яка, боячись за своє життя, сховала в цій кімнаті озброєного солдата, щоб попередити напад на свою особу.

Граф де Кревкер підтримував веселий настрій короля, а улесливий церковник сміявся з кожного його жарту, захоплено повторював кожну двозначність, не соромлячись висловів, які примушували червоніти молодого незіпсованого шотландця навіть у його схованці. За півтори години розмова за столом закінчилася, і король, дуже чемно попрощавшись зі своїми гістьми, подав знак, що