Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

послаблюється, людина «розклеюється». На пам’ять приходить Кундера зі своєю формулою «нестерпної легкості буття». І що легше це буття, то нестерпніше. Дивно, але спускатися з гори важче, ніж підніматися, тож, штурмуючи вершини, потрібно брати це до уваги. Відтак відкриття юного Михайла Кульчицького, що «Война ж совсем не фейерверк, / А просто трудная работа, / Когда — черна от пота — вверх / Скользит по пахоте пехота…» — не останнє, як з’ясовується: мир — не відпочинок від війни, а зовсім інша робота, із менш окресленою формою тяжкості, зате із вигадливішим рівнем складності.

Лотман стверджував, що писати про війну так само складно, «як описувати величезний простір, у якого немає чітких меж і внутрішньої єдності»: «Одна війна в піхоті, друга в артилерії, третя в авіації». Те саме й в Афганістані. Хтось служив у штабі, хтось у ремроті, хтось у бойовій частині…

Але навіть у бойовій частині є чимало хлібних і безпечних місць, де можна відсидітися. Блатна служба на пекарні (там дефіцитний білий хліб і дріжджі, без яких не настоїш браги), на ГСМ (там соляра, а соляра — це пайса (гроші)), у хозвзводі (там доступ до продуктів), у каптьорці (каптьорка — це ніби Швейцарія в окупованій фашистами Європі)… Каптьорщики безвилазно сидять у бригаді, хозвзвод виходить на бойові, позаяк солдат хоче їсти навіть на війні, навіть перед смертю. Я вже казав, що це були блатні місця, з усіма цими хліборізами та каптьорщиками намагалися дружити, а якщо й виявляли зневагу, то тільки до тих, од кого не сподівалися жодної користі.

Якось мені передали, що за моєї відсутності, мене розшукував земляк. Я цього хлопця не знав, це моя мама якось зговорилася з його батьками (ми були із сусідніх сіл, з одного колгоспу), і вони написали йому про мене, а згодом і моя мама написала мені про нього. Сашко служив «замком» у взводі особого відділу при штабі бригади, він уже збирався на дембель і хотів забрати мене на своє місце.

Камбулат, мій замкомвзводу, взявся мене відмовляти:

— Ми — рейнджери, це з нас починається армія, і нами вона закінчується. Подивися на ордени наших генералів — це ми їх заробили. Невже ти проміняєш нашу воїнську доблесть на собачий килимок під штабним порогом — підеш охороняти цих ментів поганих?

Уся його балаканина, хоча й мала під собою певний ґрунт, одначе замішана була на суцільних понтах. Коли на кабульській дорозі наше відділення (гучно сказано, бо нас було тільки четверо) зоставили прикривати відхід колони, і нашу БМП підбили з гранатомета, Камбулат навіть не відстрілювався. Пізніше казав, що молився і прощався з родичами, а позаяк він інгуш, і родичів у нього чималенько, то заняття цього йому вистачило на весь бій. Камбулат не був боягузом, але він уже готувався до дембеля (дембельські речі — погони, петлиці й різні прибамбаси, яких вони накупили у Кабулі — плавали в мастилі в мене під ногами), дембель був настільки близьким, що бажання повернутися додому паралізувало його волю. Трапляється, що клинить і хоробрих бійців. Вогонь вели лише двоє: Ярков — оператор-навідник — із гармати та кулемета і я з автомата (через верхні люки правого десанту), водій-механік маневрував. Після вибуху (перед очима в мене наче сонце на шматки розпалося; ми зосталися живими тільки тому, що граната влучила в двигун, а не в башту чи баки, на наше щастя, і боєкомплект не здетонував) машина завмерла, башта також, її заклинило затулкою від лючка (тих лючків у БМП — без ліку), яку вибухом загнало між днищем башти і днищем БМП. Тепер огризався лише я зі своїм автоматом. Було очевидно: якщо башта не оживе — нам капець. Жодна людська сила не спроможна зрівнятися з силою, що потрясла нашу машину. Броньовий лист, що закриває двигун, відкинуло на десяток метрів. Після цього уявляється, що сидиш не в металевій коробці, а в яєчній шкаралупці — відчуття захистку, прикриття металом, зникає повністю. БМП бовваніла на дорозі, як польова братська могила. Я мусив усунути пошкодження, спричинені вибухом. За інших обставин, мабуть, якби ми всі четверо об’єднали свої сили та помножили їх, застосувавши необхідні інструменти, нам не вдалося б зробити того, що якимсь чином зумів я один, до того ж, голими руками, без жодних пристосувань. Я вирвав ту кляту затулку із металевих лещат, башта ожила, і це дало нам змогу протриматися певний час, за який колона відійшла на безпечну відстань, і за нами вернулися одна БМП із нашого взводу та два БТРи (Камбулат викликав їх по рації). Попри те, що наша вогнева потуга значно зросла (усе це військо гатило з усіх видів зброї), шквал вогню з боку противника також не вщухав і не зменшувався. Нашу машину потрібно було брати на буксир. Ямшинецький, механік-водій БМП третього відділення, під’їхав чомусь недостатньо близько, ніс його машини був за кілька метрів від корми нашої БМП, він вибрався з люка, зачепив один кінець троса за гак на своїй машині, другий кінець кинув на землю (усе це під градом куль) і мерщій сховався під броню. Тепер другий кінець троса треба було зачепити за гак на нашій БМП. Зробити це належало мені, я вже намірився виставити свою дупу під кулі («Если хочешь пулю в зад, / Поезжай в Джелалабад»), але Камбулат узявся мені щось пояснювати, двері його лівого десанту теж були трохи відчинені, я слухав свого командира і не міг збагнути, що він мені торочить (ніби звертається до мене китайською мовою), аж нарешті до мене дійшло, що він мені радить (оце його просторікування не вкладалося в жодну форму наказу) зробити те, що я уже й без його спонукань намірився.

Пізніше я, трішки підсміюючись, запитав його:

— Ти що, не міг просто сказати: зачепи трос?

Він, бентежачись (навіть спогад про ці перипетії давався йому нелегко), емоційно відповів:

— Дурень ти! Я хотів, щоб тебе не вбили.

Камбулат був кавказцем, а в кавказців пафос у крові особливо, коли йдеться про чоловічу честь і все, що з нею пов’язане. Гадаю, він вважав, що сам повинен був зачепити трос, тому почував переді мною вину. І, мабуть, трохи перед собою.

— Я тебе прокляну, — долучається Гриць, командир другого відділення.