Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

індивідуальність, нерідко знаходить гідність саме в строю, на війні: «Друга світова війна, хоч як це й жахливо, для декого стала внутрішнім полегшенням, оскільки позбавила роздвоєності, характерної для мирного життя». Напевно, це не казна-яке відкриття, одначе на таких настроях зі зрозумілих причин не прийнято було наголошувати. Надмірна спостережливість дорого коштувала, особливо ж, якщо обростала коментарями. Дружина поета не боялася спиняти свій погляд на явищах, які інші з причин елементарної безпеки намагалися оминати. «У нашому житті громадянська сміливість — явище значно рідкісніше, ніж військова звитяга. Люди, які відзначалися жалюгідним боягузтвом у суспільному житті, виявилися хоробрими офіцерами й солдатами». Наведена заувага отримала відтворення (щоправда, зворотне) в літературі, зазвичай змальовувалися приклади, коли люди, які виявляли на війні героїзм, у мирному житті пасували перед свавіллям чиновників тощо, проте розробляли цю тему лише після ліцензій ідеологічних інстанцій. Не вдаючись у деталі, можна підсумувати, що жити під час миру важче, ніж смерть на війні, оскільки мир переобтяжений нюансами, а війна — ніби спрощена модель буття. Перехід до миру дається значно важче, ніж до війни. З війною пов’язана мобілізація, активізуються ресурси, потужності, дух… А мир тягне за собою демобілізацію. Мене вразили воєнні спогади Юрія Лотмана, він на кількох десятках сторінок розповів про війну та про людину на війні те, чого не знайдеш у сотнях томів, цілковита відсутність пафосу й максимальна, радше навіть повна правдивість, без прикрас і без очорнення. Записки людини, яка звикла бути чесною з собою (насамперед), а відтак — і з іншими.

«Ми раптом несподівано зрозуміли, що війна закінчилася. Це було дивно — точнішого слова знайти не можу. Мабуть, так почувається немовля, коли народжується: звичної ситуації немає, а що робити — воно не знає».

Ось така перша реакція на мир.

«Загальний настрій усі ці роки, як я казав, був бадьорий. Бувала втома, прокляття, іноді енергію й силу доводилося підтримувати довгими й вишуканими матюками (дуже помагає). Узагалі — жодної ідилії. Але це було щось інше порівняно з тим, що трапилося з нами відразу після закінчення війни. Зробилося чомусь дуже сумно».

Цілковито крамольне зізнання. Як для переможців, реакція безперечно неадекватна. За всіма радянськими канонами, день Перемоги — це «радість зі сльозами на очах», інакших тлумачень, редакцій, прочитань не могло бути. Їх начебто й не було, принаймні вони не озвучувалися. Приватні ж оповіді фронтовиків видавалися надто суб’єктивними й не мали узагальнюючої сили та переконливості надрукованого слова, що автоматично набувало статусу документа. Дебютна публікація «Не-мемуарів» відбулася 1995 року, в пору перших проявів горбачовської гласності. На той час наукові напрацювання Лотмана забезпечили йому славу вченого зі світовим ім’ям, проте задовго до цього він мав усі шанси забронзовіти, заіржавіти, запліснявіти й покритися пташиним послідом, як це трапляється з багатьма закам’янілостями, проте сила таланту (можливо, маємо справу з генієм, тільки ж геніальність філолога менш очевидна, ніж геніальність, скажімо, фізика, відтак складніше піддається практичній перевірці) уберегла його від цього, Лотман був не з тих, кого можна було причесати під один гребінчик, хто би зважав на стереотипи мислення, кому б директивні шаблони заступили істину. Час не притупив гостроти зору, не потьмарив ясності пам’яті, не відкоригував правди на догоду кон’юнктурі.

«Ураз і, здавалося, без жодної причини нас охопила гнітюча туга — не нудьга, а саме туга. Ми пили мертвецьки й не п’яніли. Доводилося згадувати і давати собі звіт про те що в ці роки старанно забувалося».

Юрій Лотман пригадував, як під час артобстрілу біг уздовж дроту, шукаючи обриви, й на березі річки побачив мертву жінку — вона, мабуть, не знала, що за ніч фронт підсунувся на десятки кілометрів, і вийшла набрати води, прихопивши з собою хлопчика років трьох-чотирьох: малий сидів біля неї і, нічого не розуміючи, тягнув за руку. Боєць побіг далі. Була перебита лінія, артобстріл мав змінитися німецькою танковою атакою, він мусив налагодити зв’язок із батареєю, тому в ту мить у нього не було жодного сумніву, що чинить правильно. Автор зізнається, що на ту пору побачене навіть не вразило його, воно злилося з буденністю, зафіксувавшись тільки як факт. Це й не дивно: всі емоції бійця були підпорядковані його функції, окрім цього, він і сам міг щомиті бути вбитим. Смертю не здивуєш і не розчулиш смерть.

Лотман: «Як сказав М. М. Сперанський Г. С. Батенькову: „На погосте живучи, всех не оплачешь“. Але першої п’яної ночі після закінчення війни я все це побачив знову. Це і багато іншого. Невипадково ми мертвецьки пили і було чимало самогубств. Їх офіційно списували за формулою „у п’яному стані“, як пізніше списали самогубство А. Фадєєва. Однак причина, звичайно, була в іншому. Настав час розплачуватися за борги. Так само, як він пізніше прийшов і до Фадєєва» (зазначу в дужках, що не можу не поважати Фадєєва за те, що він виявився чесним боржником. А я — ні).

— Вершина парадоксальності, — каже Дайта. — Пройти війну, вижити, а потім застрелитися після перемоги!..

— У цьому вся людина, — кажу я. — Це відповідь, яку традиційно розчленовують на запитання.

Нещодавно по телебаченню озвучили статистику самогубств серед військових, які воювали в Чечні: величезна кількість вояків (на слух не запам’ятав точного числа) вкорочують собі віку, не в змозі пережити постстресові стани. Йшлося не про тих, хто проходив там строкову службу (священний обов’язок), а про чоловіків, які добровільно обрали професію військового, цебто пройшли прискіпливіший відбір, отримали відповідний вишкіл тощо. Виявляється, що професіонали так само вразливі, як і аматори, хоча, безперечно, вони мають перевагу, сама наявність статистики свідчить про це, адже «афганці» накладають на себе руки без жодного обліку. Якщо існує статистика, тож проблему відстежили й вивчають, утім, можливо, що держава (позаяк уклала в підготовку професіоналів кошти) просто підраховує власні збитки, і про людей у принципі, як не йшлося, так і не йдеться — лише про неефективність ресурсів. Суїцид «афганців» визнають, але завжди в приватному порядку, як несистемний; щоразу це окремий випадок, який не має зв’язку з іншими аналогічними. Доводиться чути про психічну кволість покоління, мовляв, он яка війна була (Друга світова) — і нічого, ніхто не стрілявся, не вішався…

А ви почитайте Лотмана.

Мабуть, це фізичний закон: що більший на людину тиск, то більша її здатність опиратися. Та щойно прес обставин