Іван Юхимович Сенченко - Діамантовий берег

— З першого дня несеш чи пізніше запасся?

Куприк промовчав, потім, дивлячись кудись повз усіх присутніх, сказав:

— Як не візьмуть на крейсер за зріст, то хай зважать хоч на витривалість. — І враз, обернувшись до Григорія Савича і зазираючи у самі вічі, спитав гаряче, з надією: — А візьмуть мене, правда ж, візьмуть?!

— Візьмуть, — твердо мовив Григорій Савич. — Такі хлопці на флоті потрібні.

Женька і рота роззявив. Так от звідки Куприк бере свою силу і спритність! Треба придумати таке, треба вміти дивитися на багато років уперед! А Женька не знав уранці, що робитиме ввечері. І він похилив голову.

Тимофій, котрому на деякий час довелося прикусити, язика, вирішив взяти реванш. Він сказав Куприкові, вміло підбираючи слова:

— Ти хоч і сильний, так дуже низький. То Григорій Савич потішає тебе. Насправді низеньких у флот не беруть. Коли ж хочеш вирости — виставляй на дощ ноги. Після дощу все росте, і ти підростеш. Ось побачиш!

— Справді, Куприку, — жалісливим і надто ніжним голосом промовила Оля. Вона не забула Куприкової розповіді про Пилипа й Хому і тепер брала реванш. — Ти виставляй ноги на дощ, це дуже допомагає!

Пилип лукаво докинув:

— Встроми вербу в сухе — сидьма сидітиме, а в мокре — одразу пагони пустить!

Куприк знав, що Тимофій, Оля й Пилип жартують, але десь в глибині душі заворушилась думка: «А що коли справді допоможе?»

Куприкові так хотілося підрости, що кінець кінцем він спробував би підставити ноги не тільки під дощ, а й під сніг. А втім, він все ж не догадувався, що незабаром йому випаде-таки нагода здійснити пораду своїх товаришів!

Але повернемось назад.

Який не був сніданок, але це був сніданок. А тим часом в людському житті й так трапляється, що немає не тільки чогось їсти, а й пити. От як у пустинях. А люди нічого — йдуть вперед, роблять своє діло, і про них потім так гарно розповідають у кінокартинах.

Тимофій сказав на це:

— Пхе, дуже потрібно. То колись було, а тепер сяде на Ту-104 і за годину яку завгодно пустиню перелетить.

Пилип зиркнув здивовано на Тимофія, нічого йому не одповів, а звернувся до Хоми:

— А я ще ніколи не пробував, щоб цілий день нічого не їсти й не пити.

— І я, — бадьоро сказав Хома. — А, мабуть, воно гарно! Я в кіно бачив. Тільки треба тугіше поясок затягти.

Еге, так де ж той поясок, коли на хлопцях були самі труси, та й то не на резинках, а на вшитих поясах. А вшитого пояса не затягнеш.

— Ет, пусте, — подумавши хвилинку, сказав Пилип. — Треба просто вірьовочкою попідв’язувати труси. Аби тільки вірьовочка була не тонка, а товста. Тонкою як затягнешся добре, то різатиме.

Хома заблискотів очима і радо сказав:

— У мене в рюкзаці є, на дорозі знайшов. З палець завтовшки.

Через дві години сонце стало майже над головами. Розігріті скелі й каміння дихали спекою. Зелень, де вона вилазила з ущелин і вибалків, посіріла; листочки поскручувалися і неначе вкрилися сірою ворсою. Від того, що листочки поскручувалися, кущі порідшали, стало видно, що там під ними. Хома навіть куріпочку з дітьми помітив — гайнула від людей у кам’яні звалища й не озирнулася.

В цю пору над цією гірською країною не буває ніяких вітерців, зависає над нею розпечена мла, мов від куряви. Сонце здається жовтогарячим, як великий помаранч, і на нього можна дивитися неозброєним оком. Небо теж втратило свій небесно-блакитний тон, воно помутніло.

Мандрівники намагалися, де можна було, йти по траві або по м’якій землі, бо камінь був, як розпечений черінь у печі, і на одному місці не можна було навіть устояти.

Після першої години маршу Григорій Савич звелів промочити горло.

«Пхи, — відповів тихо Хома. — Мені хоч би й до вечора, то байдуже без води».

«Коли Хома не п’є, то чому я буду пити, воду переводити, — подумав Пилип. — І я не питиму. Перехилю в рот баклажку, а пробки не вийму. Хай Григорій Савич думає, що ми підсвіжилися…»

Пізніше, коли у Хоми почала випадати смага на губах, Пилип спитав у приятеля:

— Держишся, Хомо?

— Держуся. А що мені?

Вони пішли далі, і йдучи, Пилип розповідав Хомі:

— Восьминіг, знаєш, сильний який? Тільки кашалот ще сильніший!

— А є такий восьминіг, що подужає кашалота або аж двох? — спитав Хома.

— Куди йому, — палко відповів Пилип. І розповів другові про одну з морських трагедій, яка відбулася на дні океану. Кашалот напав на володаря морських глибин — спрута; відбулася кривава боротьба. Кашалот таки переміг восьминога, але останній своїми гігантськими мацальцями повидирав з боків свого супротивника шматки м’яса з тарілку завбільшки. Від себе про цю подію Пилип розповів Хомі так:

— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.

Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що «він» у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.

Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а Хома з притиском вигукував:

— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він