Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

у дешеві босоніжки. Був немов у тяжкому сні. І так само, як уві сні, де існують сили, проти яких ти безпомічний, — вітри, що несуть у вогненну пащу, безодні, що раптом розверзлися під ногами, — зараз це стоптане взуття на столі капітана ніби перетворилося на загрозливе страховисько.

— Пам'ятаєш, де їх викинув?.. Ні?.. Нащо було так глибоко ховати? Аж у каналі! Думав, не знайдемо? — питав тим часом Вегер. — А от знайшли. І людей знайшли, які бачили ці кеди на тобі, — господиня квартири Фаркашова, наприклад… Нас не обдуриш, Самсонов… Ну, то що скажеш?

Клоун кивнув головою раз, потім другий, через такий самий інтервал утретє, — немов заведений болванчик.

— А сліди твоїх кедів залишилися на подвір'ї Іллеш. Коли стрибнув через паркан… Хороші сліди, виразні… Виказали тебе кеди, — говорив далі Вегер.

— Подвір'я Каталін Іллеш на Староминаївській вулиці? Так, Самсонов? — спитав Коваль.

Болванчик перестав кивати.

— Я не вбивав, — відповів тихо і хрипко, але виразно.

— Он як! — швидко зауважив Бублейников. — Кого ж це ти не вбивав? — уп'явся в Самсонова поглядом.

Чи зрозумів Клоун, що, розгубившись, він уже визнав те, чого найбільше боявся визнати? Очі його наповнилися слізьми, і він голосно заридав, сповзаючи із стільця і тицяючись головою у стінку.

— Самсонов! — прикрикнув Вегер. — Перестань! Але зупинити істерику було важко…

Опритомнівши, мокрий від сліз і води, якою побризкав його з графина капітан, Самсонов уперто мовчав, ніби онімів, і Коваль розпорядився відправити його до камери, а тим часом привести другого.

… Кравців справляв зовсім інше враження, ніж його напарник. Старший віком, високий, міцний, він глипнув на Коваля погаслими голубими очима, схованими під важкими надбрівними дугами, і знову прикрив їх повіками. Щільно стиснуті губи, різко окреслені куточки біля рота і несподівано глибокі зморшки свідчили, що Довгий багато чого зазнав у житті. Для Коваля, який навчився читати людські характери з облич, коротких жестів, миттєвих поглядів, Кравців не становив загадки. Зрозумів, що має справу з людиною рішучою і зневіреною. Такі люди дуже небезпечні. Злі і вперті, вони, навіть розуміючи неминучу поразку, йдуть напролом.

— Знаєте Староминаївську вулицю?

— Аякже. Хто її тут не знає.

— Де були в ніч на шістнадцяте?

— Вдома. Готувався у дорогу.

— І виїхали?

— Як бачите.

— А чого так квапливо?

— Давно думав податися звідси.

— Чому?

— Набридло животіти у «Водоканалі».

— І так далеко, аж у Тюменську область?

— Де тепер заробиш? Тільки на нафті.

Кравців відповідав лаконічно, не підводячи погляду, але швидко оговтався в обстановці допиту.

— Ви мені скажіть, чого заарештували?

— Не здогадуєтесь?

— Ні. Я нічого поганого не зробив.

— Хм! — Бублейников не витримав і так штрикнув ручкою аркуш, що папір затріщав. — І не заїкнеться!

Коваль перевів на нього докірливий погляд.

— Ну, то як, Кравців, питати далі чи самі розкажете?

— Що розказувати?

— Де були в ніч на шістнадцяте липня?

— Я вже сказав.

— У вас є свідки?

— Нащо мені свідки.

— Для алібі.

— Я не злочинець.

— Що ви робили в ніч на шістнадцяте липня?

— Збирався у дорогу.

— Де?

— Вдома, звичайно.

— Від котрої години?

— Не пам'ятаю. Звечора.

— І довго?

— Може, о другій чи третій годині ліг спати,

— З вами іще хтось був?

— Клоун.

— Тобто Самсонов?

— Так. Він і може підтвердити моє алібі.

Нікому не було зараз до сміху. Все ж Бублейников знову саркастично хмикнув. «Чорт чорту око не виколе», — пробурмотів, ніби до себе. Але Коваль і Вегер так само незворушно, як і досі, дивилися на Кравціва.

— І довго з вами був Самсонов?

— Поки не зібралися.

— До другої чи третьої години ночі?

— Так.

— А коли повернулися додому?

Кравців був насторожі. Погляд його, мов голубе лезо, тільки вряди-годи блискав з-під опущених повік. Він не дивився ні на кого, весь перетворившись на слух, і Ковалю здавалося, що від напруження та люті і вуха в нього прищулені.

— Я нікуди не йшов з дому. Не темніть, громадянине начальник.

— Увесь вечір?

— Увесь.

Капітан Вегер за знаком підполковника потягся до сейфа.

— Навіщо було так квапитися в дорогу? — докірливо зауважив Коваль. — Збирай потім після вас покинуті речі!

Кравців мовчки знизав плечима.

— Так поспішали, — сказав далі підполковник, — що й черевики забули. А вони там, на нафті, пригодилися б…

Вегер витяг черевики із сейфа.

— Ваші? — спитав Коваль.

Кравців мигцем глянув на них.

— Не знаю. У мене таких не було.

— Як же не було, Євгене Васильовичу, — з докором мовив Коваль. — Пригадайте. Люди вас часто бачили в цих черевиках, і господиня квартири Фаркашова свідчить…

— Такі черевики тепер у кожного є. І майже всі одної фабрики.

— Але це — ваші.

— Може, й мої. Вони всі однакові.

— Ні, не всі. Саме