Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

За якийсь час знову розчинилися двері, і я побачив у сонячному прочілі кострубату постать козака.

— Отче,— сказав він, зійшовши до мене.— Звільнити вас не можу, бо вони помстяться на жінці й дітях моїх. Але допомогти хочу.

— Чи зміг би ти відіслати, куди треба, листа?

— Я маю скоро поїхати до Києва на зміну,— сказав козак.— Але де взяти паперу й чорнила?

— Чи росте тут близько береза? — спитав я.— Коли росте, обдери кори. Порох у порохівниці в тебе є — розведи його водою. Принеси перо від гусака, маєш ножа — загострю його.

— Гаразд,— сказав козак.— Усе зроблю, як кажете, отче!

І він зробив усе, як я казав. Я розвів у черепку порох, загострив перо і написав на березовій корі листа єпископові Гервасію в Переяслав: “Владико святий! Тяжко страждаю! Смертельно хворий, у залізі жорстокому, не маю нічого! Я з Вами, а Бог з нами! Мельхиседек”.

Козак прочитав листа.

— А коли не поспіють? — спитав.

— Божа в тому воля,— відповів я.

— Не боїтеся, отче?

— Боїться той, у кого нечисте сумління,— сказав я.

— Гаразд, отче, все зроблю, як кажете.

— Хай допоможе нам Господь!

І Господь мені допоміг. Прискакав загін гайдамаків, і вони люто зударилися з дворовими козаками й ляхами, хоч тих було більше. А перемогли вони ляхів тільки через те, що Іван Лещенко й кілька його приятелів перейшли на їхній бік. Побачили це надвірні козаки й розполовинилися: одні скочили на бік гайдамаків, а інші воліли за ляхів загинути. Загинуло й чимало гайдамаків, а серед них Іван Лещенко.

Коли мене звільнили, я впав біля його трупа навколішки й заплакав. Був ніби винуватцем його смерті, отож помолився і сказав:

— Боже великий! Коли є в цьому мій гріх, покарай мене, а його душу візьми до себе. Візьми його душу до себе й благослови — він чистий серцем був, а всі ми, живі,— у гріхах пробуваємо! Карай нас за гріхи, але наші святі помисли благослови!

Отака візія явилася мені в дорозі зі Львова до Житомира. Я дививсь у вікно, у сутінки, що покривали землю, на пожухле золото придорожніх дерев, від яких віяло густим тлінним духом, що пробивався крізь шибки до мене; над полями висів серпанок, і від того все м’яко й загадково розмивалося. І стало на душі в мене просторо, вільно й затишно. З пильною увагою вдивлявся я в ті поля, і мені здавалося, що там відбувається якась таємна робота. Хвилі присмерку клубилися, похитувалися, збивалися, в одному місці густішали, а в іншому рідшали — я бачив неозоре поле, наповнене піврозмитими постатями: он у глибині їхало військо з гетьманом на чолі; он зупинилися люди-велетні, біля них менші й малі; он плаче над трупом свого рятівника Мельхиседек Значко-Яворський, молитовно знісши над головою руки; он зводяться будівлі, а інші руйнуються; он відбувають таємну вечерю львівські братчики; он пливе галера з прикутими до весел веслярами; он копають люди землю, а інші її орють; он табуном женуть невільників; он дівчина стоїть, звівши руки, й помалу перетворюється в палахкотючу тополю, і тополя горить, як велетенська свічка; он ідуть косарі з косами за плечима, а їх чекають матері біля вишневих, так само збагрянілих дерев; а он і вона сама, цариця-смерть, що косить цей люд і сміється голим черепом; он грають весілля, і весільний поїзд несеться, повитий хмарою диму; он купа дітей, що осідлали кийки або ж ганяють ключкою колеса; он похорони й розтягла за ними процесія; он дві шереги людей: одні стоять із закрученими дротом руками, а інші стріляють їм у потилиці. Туман хитався, скручувався, димів, змінював форми й обриси, а я прикипів до вікна і не міг від тих видив відірватися, а може, це так розгулялася моя нестримна юнача фантазія? Мені було просторо, більно й затишно, і я їхав у темному автобусі, що вимацував шлях двома пучками світла, а ми, пасажири, тимчасово з’єднані між собою, покрилися якимсь дурманливим покривалом, всі ми повідкидали безживно голови на сидіння і ніби пробували в телепатичному сеансі, кожен бачив свої видива, а всі разом потрапляли в стан прострації чи несвідомості, а може, над нами пролітав віщий птах, і ми здобували особливу здатність бачити й відчувати, бо всі ми були пущені в життя силою неповторного випадку, і самі раз назавжди неповторні. А може, й повторні, може, ми існували в інших часах, здобували нову оболону, нове тіло, духом же лишаючись ті ж самі. Думав про те, бо мені в тій мандрівці випало пережити ще одну візію, і це сталося, коли автобус проминув відсунутий у глибину алеї, освітлений ліхтарем старий дім, видиво якого мене раптом зворушило, ніби я знав цей дім, бо то був той-таки, як уявилося мені, із дерев’яними сходами, що вели на другий поверх, і там була чудова світла кімната, а внизу сиділа старенька жінка й розкладала пасьянс, а в глибині однієї з долішніх кімнат стояло фортепіано, освітлене свічками в канделябрах, і жіноча напіврозмита постать грала етюди Шопена, звуки втягувались у сходову кліть і виразно долинали до мене, а я лежав на нерозстеленому ліжкові й мріяв про сусідку із сусіднього помістя, яку щойно відвідав. Там мене пригощали чаєм із агрусовим варенням, домашнім сиром, политим сметаною й тим-таки варенням, а дівчина на прощання подарувала мені першого поцілунка й, перестрашена, впекла, а