Кріс Тведт - Коло смерті

до пуття, що роблю, я підняв руку й притулив долоню до її щоки. Вона судомно вдихнула, а тоді вмить заціпеніла. Лише жилка пульсувала в шийній ямочці. Наші очі зустрілися, я раптом відчув її запах, теплий, трохи солодкуватий аромат, що навіяв мені думки про тепле море й тропічні ночі. Вона прикусила губу, ніби зважуючись на непросте рішення, потім відступила крок назад, поклала рушник на край зшивальника.

Я розтулив рота, але нічого не встиг сказати — Маґда притулила обидві свої долоні до моїх грудей. Долоні були теплими на дотик.

— Який ти худий, — мовила вона тихо. — Надто худий. Треба тобі більше їсти.

А тоді нахилилася і поцілувала мене.

Розділ 26

— Де це сьогодні Маґда запропастилася? — запитав Франк, озираючись. — Вона зазвичай присутня на сніданку.

— І гадки не маю, — відповів я. — Спить, певно…

Франк нічого на те не сказав.

— Розкажи мені ще раз, що трапилося вчора ввечері, але докладніше цього разу.

Я розповідав, Франк старанно занотовував у своєму блокноті. Час до часу він піднімав руку, перепиняючи мене, щоб встигнути записати мої покази. Двічі уривав мою оповідь запитаннями. Зрештою, згорнув записника, якийсь час мовчки сидів, чухаючи заросле щетиною підборіддя.

— Що про це думаєш? — порушив я мовчання. — Грабунок?

— Грабунок? — Франк зневажливо пирхнув. — У тебе щось украли?

— Я не мав при собі грошей. Могла бути спроба пограбування…

— Безглузде припущення. На Вестьой не грабують.

— Чого такий набурмосений, Франку? Винний не я… Я жертва, а не злочинець.

— Та знаю, але… — зітхнув Франк.

— Але — що?

— Ти знаєш не згірш за мене, що стоїть за цим нападом, Мікаелю. Ти рибалиш у каламутній воді, діймаєш родичів запитаннями, колупаєшся у давніх ранах. Тим, що трапилося учора ввечері, тобі виразно показали, що тут про тебе думають і як ставляться до твоїх копирсань.

— Можливо;.. Або ж хтось боїться, що правда випливе на поверхню.

Франк похнюплено глянув на мене.

— От скажи, ти хоч щось накопав? Знайшов хоч один слід? Маєш хоча б припущення, хто винуватий?

— Ні.

— То чому когось аж так сильно мало б налякати твоє розслідування, щоб відважитися на напад?

Я знизав плечима.

— Не знаю. Мені здалося, що бив Ґустав.

— Ґустав? Рибак?

— Так.

— Звідки таке взяв? Ти ж ніби казав, що був не в стані ідентифікувати нападника.

Я розповів про зустріч з Ґуставом на рибному причалі й про те, як він витріщався на мене вчора в ресторанчику.

— Так, він з тобою не привітався, а ввечері дивився виклично й грізно. І на цій підставі ти вважаєш його своїм кривдником? — Франк похитав головою. — Аж ніяк не незаперечні докази! Але добре, я порозпитую трохи людей і з Ґуставом побесідую, — він підвівся і, трохи повагавшись, мовив: — їхав би ти звідси геть, Мікаелю. Ти мені, мушу визнати, симпатичний, не хотілось би, щоб з тобою якесь лихо приключилося.

Ближче до полудня я подався до крамниці по газету. Надворі потепліло, іноді навіть сонце визирало з-поза хмар. На лавочці перед крамницею сидів Пер Твейт у своєму незмінному зеленому комбінезоні й коричневих рибацьких чоботях. Він голосно засміявся, побачивши мене.

— О, трішки око підбили! Ходять чутки, тебе вночі добряче відмолотили, Бренне! Бачу, це таки правда! Якщо тільки інший парубійко не має ще гіршого вигляду!

Пер знову зареготав. Я кисло усміхнувся.

— Боюся, той інший нітрохи не постраждав…

Огрядна касирка ніяк не відреагувала на мій зовнішній вигляд, хоч і зміряла мене уважним поглядом.

— Ось, ваша пляшка прибула, — тільки й сказала, простягаючи коричневий паперовий пакет з замовленим коньяком.

— А я про нього й забув…

Касирка лиш очі закотила.

Коли я вийшов надвір, Пер кивнув мені, запрошуючи сісти коло нього. Я важко опустився на лавку.

— Якщо ти чув про напад, то, може, чув, хто нападав?

Моє запитання викликало новий приступ сміху. Зуби Пера були коричневими й кривими, одного кутнього бракувало.

— Гадаєш, я б розказав, якби знав? Доніс би на вестьойця на догоду чужакові?

— Знаєш чи ні?