Кріс Тведт - Коло смерті

— Мені треба працювати, Бренне, — повернув він до мене голову. — Як дивитеся на вечерю завтра в мене? Тоді й поговорити зможемо. Не те, щоб я думав, ніби зможу чимсь допомогти у вашому розслідуванні, просто живемо тут трохи ізольовано. Приємно іноді поспілкуватися з свіжими людьми.

За стійкою рецепції стояла молоденька сором'язлива дівчина, яка показувала мені кімнату, коли я тільки прибув на Вестьой. Я замовив вечерю, та як тільки заговорив до неї, вона потупила очі, не відповівши на мою усмішку. Я вечеряв стейком з цибулею, запивав червоним вином. Намагаючись пережувати трохи пересушене й надто цупке м'ясо, роззирався навколо. Вечір четверга, не за горами вихідні, і в кав'ярні сиділо значно більше людей, ніж бувало досі. Єдиний, хто стрінувся зі мною поглядом, був рибак Ґустав. Він сидів за тим самим круглим столиком, що й востаннє, у компанії тих самих галасливих друзяк і з такою ж кількістю порожніх пляшок перед собою. Побачивши мене, виклично уп'явся в мене очима й не відводив погляду, доки я не відвернувся.

Поступово мене почало муляти неприємне відчуття, ніби всі в залі розмовляють лише про мене. Я завважував швидкі погляди, кинуті крадькома в мій бік, і дедалі більше переконувався, що перебуваю у центрі уваги, хоча відвідувачі поводилися так, ніби мене й у природі не існує. Я усвідомлював, мені могло й приверзтися, переконував себе, що в мене параноїдальна реакція — нічого не допомагало. Відчуття було сильне і сумнівів не визнавало.

Пізно ввечері з'явилася Маґда. Мені вона здалася втомленою, під очима залягли ледь помітні тіні, уста мов опустилися донизу. Це зраджувало її вразливість, але не робило менш привабливою. Я усміхнувся. Вона відповіла усмішкою, але була та усмішка якоюсь тьмяною, і відразу відвернулася. Я замовив ще червоного вина, сподіваючись, що воно допоможе мені ліпше спати.

Після одинадцятої кав'ярня почала порожніти. Я вирішив подихати трохи свіжим повітрям перед сном. Надворі було темно й холодно. Навкруги тиша, тільки мої кроки відлунювали в вузьких провулках. Я швидко крокував під гору, аж доки проминув останню хату. Вулиця закінчувалася оглядовим майданчиком. Я підійшов до краю, оперся на поручні. Усе поселення лежало піді мною, мініатюрне містечко зі старими будинками й вузенькими вуличками.

Я вийшов без куртки. Доки рухався, усе було добре, а потім почав мерзнути. Та однаково не квапився повертатись. Я підвів очі від освітлених жител, далі навколо мене царювала безмежна, безпросвітна темрява. На мить мені запаморочилося в голові, і я збагнув, що трохи захмелів.

Я не почув кроків. Я взагалі нічого не чув. Доки голова не вибухнула глухим, жахливим гулом, який, здавалося, ішов зсередини, а не ззовні.

Потім, лежачи на землі й дивлячись знизу вгору на свого нападника, який лише вимальовувався чорним силуетом на тлі ще чорнішого неба, я теж нічого не чув. Ніби оглух і майже осліп. Бачив лише обрис чобота, який блискавично й безгучно, мов совина тінь, наближався до мене. А тоді запала темрява.

Дверний дзвінок дзинчав, певно, усоте, потім я гупав ногами в двері, аж шибки дзеленькотали. Я витер кров з правого ока, відчував, як тремчу від холоду й пережитого потрясіння, і вже готовий був розбити скло, щоб дістатися до замка. Нарешті всередині спалахнуло світло, за дверима майнула чиясь тінь, у шпаринку визирнуло заспане й сердите обличчя Маґди.

— Господи! — зойкнула вона, майже пародійним жестом затуливши рота долонею.

— Даруй! — буркнув я. — Не хотів тебе будити, але я забув ключа…

— Тобі потрібний лікар, — вже вкотре повторила Маґда. — Може бути пробитий череп, таке буває, наскільки я знаю. Катер швидкої допомоги добирається сюди менше, ніж за годину.

— Немає потреби, — відмовлявся я, притискаючи шматину до правої брови. — Крові багато, але це лише поріз.

Іншою рукою я обережно обмацував ґулю на потилиці завбільшки з куряче яйце. Вона була м'якою на дотик, але навряд чи загрожувала моєму життю. Мені не паморочилося у голові, не нудило.

Маґда дивилася на мене з безнадією.

— І як тільки чоловіки можуть бути такими по-дурному безрозсудними!

То було риторичне запитання, я не відповів. Коли перший шок минув, Маґда виявилася і розважною, і енергійною. Вона відвела мене до свого помешкання, посадила в лазничці на табурет, роздягнула до пояса, знявши закривавлений одяг. Тепер вона стояла переді мною.

— Нахили голову трохи назад, — звеліла. — Спробуємо хоч трохи зупинити кровотечу.

Я послухався, Маґда схилилася наді мною. Я бачив, як вона зосереджено водила язиком по губах. На ній був салатового кольору пеньюар. У моїй голові гаряче й ритмічно стугоніло.

— Ой! — зойкнув я, коли вона торкнулася рани.

— Сиди тихо! Зараз подивимося… якби ж то я… Ось так, я стулила краї рани й заліпила їх пластиром. Може, триматиметься… Дай-но, я тебе трохи вмию, бо вигляд маєш — не приведи, Господи!

Я заплющив очі. Чув, як дзюркоче вода в раковині. Відчував, як тепло й ніжно торкається обличчя вологий рушник. Пучки її пальців легко дотикалися до моєї щоки. Я розплющив очі. Поли пеньюару трохи розійшлися, доки Маґда поралася коло мене. Її важкі груди були всього лиш за десять сантиметрів від моїх очей. Теж поцятковані ластовинням. Не тямлячи