В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

довелося довго. У дворі почувся гучний та товстий голос, мов не жіночий, але й не чоловічий: «Гей, сіра! Гей, ряба! Чуми на вас нема!»

З двору до воріт підійшла повагом дуже огрядна та опецькувата жінка, в полотняній вишиваній сорочці, квітчастій рясній спідниці, в таких здоровенних чоботях, що, мабуть, вони б і на Марка були просторі; з-під хустини в неї визирало руде, вогняного кольору волосся, розкуйовджене на всі боки. За плечима в неї були великі сакви, в руці батіг.

Вона одчинила ворота, з двору вийшли дві ситі корови, підійшли до води, напилися й, перебрівши воду, пройшли повз бурсаків.

– А, вовки б вас поїли! Ото вам немає містка! – загаласала на корови жінка.

Скинувши чоботи, вона перебрела річку і пройшла повз бурсаків. Глянувши на її вид, вони вжахнулися. Обличчя її нагадувало полумисок або повний місяць, ніс був ледве помітний, стирчав мов ґудзик, очі неначе дві цятки, а рот з товстими губами тягся мало не до вух; до того ще вид був подзюбаний віспою, таранкуватий. А коли вона роззявила рота, гукаючи на корів, то страшнішого і разом чуднішого виду неможна було й знайти.

– Гей, сіра! Куди, ряба? – прогула вона товсто і, гупаючи товстими ногами, гладка, мов корова, зникла за деревами в лісі.

– Ну-ну! Оце так справжня потвора. Уже бачив я їх біля Лаври у Києві, а такої не зустрічав, – промовив здивовано Самко. – А дужа вона, мабуть, бо йде – земля гуде. Отаку б тобі, Марку, дружину, – додав він, посміхнувшись.

Марко тільки мовчки плюнув. Він не любив і балакати про жінок.

– Одну людину ми вже бачили, та цур їй, щоб я в неї що питав. Бува присниться отака потвора, то не будеш радий. Побачимо, що воно ще за диво вилізе з цього двору, – говорив Самко.

І тільки він промовив, як на ґанку рипнули двері і з’явилися дві жіночі постаті в довгих білих сорочках. Одна висока й струнка, з довгою білою шиєю, з розпущеними і поділеними на дві частини чорними, мов ворон, косами, що, перекинуті через плечі, звисали до колін, а вгорі лягли хвилями, відтінюючи прозоро-біле, вродливе й разом гордовите обличчя з великими очима; тонкі чорні брови завертали трохи до скронів, що, вкупі з невеличким горбочком на тонкому носі, робило її вид суворо-рішучим.

Друга постать була трохи нижча й стрункіша. Коли перша була гарна, то друга була дивної казкової краси. Неможна було знайти чогось зайвого в її обличчі, або чогось додати, бо таких тільки малюють, і то, уявляючи собі, як мрію. Коли в першої був вид холодно-гордовитий, то в другої одбивалася на виду сама ласка і ніжність; обличчя першої здавалося мертвим супроти цього, що горіло рожевим ранком і неначе зливалося з хвилями її позолотистої, кольору спілого жита, пишної коси.

Вони обоє стояли на ґанку, освітлені ранішнім сонцем, що тільки пробилося крізь верховини дерев і наче милувало їх.

– Ось бачиш, де вже сонце, а ми загаялися в хаті, – сказала вища дівчина, не дуже тонким голосом, але приємним. І, знявши догори руки, в бік сонця, немов хотіла вловити його руками і дивилася на сонце, не заплющуючи очі, чого не зможе видюща людина.

А друга дівчина зразу ж закрила рукою від сонця очі.

– Подивися ж, Досю, чи нема кого поблизу, – сказала знову вища.

– Нема нікого, Орисю, – промовила нижча, озирнувшись навкруги.

Вони зійшли з ґанку, підійшли до берега, поскидали з себе сорочки і, узявшись за руки, почали поволі увіходити у воду.

– Амфітріда та Афродіта... – прошепотів захоплено Самко, знаючи з міфології й бачивши на малюнках старогрецьких поганських богинь. Його не розпалили дві голі жіночі постаті, а тільки зачарували на хвилину своєю красою.

Дівчата, недовго побувши у воді, швидко одяглися і пішли в хату.

– Ось тобі, після потвори, тут у цій хаті дві отакі красуні, – сказав Самко.

А Маркові байдуже до всього, крім тютюну, бо той розмок, побувши у воді. Марко розкладав тепер долі підмоклий тютюн, щоб просохнув.

– Треба, Марку, нам ще посидіти, поки ще хто вийде з хати. Спитаємо хоч, де оце ми є. Балакали дівчата так, як і в Києві. А ми ж оце тільки три дні як були на Сіверщині. До речі, ще купимо хліба та й рушимо, – говорив Самко.

Гордовитий сурмач

з двору ніхто не виходив. ждали хлопці, ждали та й пішли через місток, щоб до двору ближче, бо там хтось цюкав сокирою. У кінці міста зупинилися, сіли на греблі під вербою, якраз на супроти воріт, і ждали ще.

– А чи не піти б у двір або хату? То нічого, що там оті дві красуні. Що вони нам? Спитаємо шлях, купимо хліба та й посунемо далі, – міркував Самко.

А Марко сушив проти сонця тютюн і нічого не казав. Тільки хотів йти Самко до двору, коли щось грюкнуло на містку. Він глянув і побачив біля млина на містку чоловіка. Підійшов чоловік до опусту, вдарив ногою по заставці, вона нахилилася, враз ущухли водяні шуми, і зробилося тихо навкруги. А він пройшов край мосту, зупинився неподалік від бурсаків, що вилазили з-за верби, зняв з плеча невеличку сурму і почав сурмити.