Стефан Цвейг - Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча

вигнані імператорові брати. Тепер і Наполеонові треба докласти надзвичайних зусиль. Всеуважний і всевидющий, із подесятереним завзяттям він готується до останньої й вирішальної боротьби. У Франції забирали до війська кожного, хто тільки міг утримати рушницю або сидіти в сідлі, звідусіль — з Іспанії та Італії — стягувано надійні війська, аби надолужити те, що розмолола крижаними щелепами російська зима. На фабриках день і ніч тисячі люду робили шаблі й гармати, з прихованого золота карбували гроші, з потаємних Тюїльрійських покоїв діставали скарби, зміцнювали фортеці і — коли зі сходу та заходу на Ляйпциґ важким кроком сунули армії — водночас навсібіч розкидали дипломатичну мережу. Ніде не повинно зостатися жодного слабкого й непевного місця, ніде жодної дірки в тому колючому дроті, яким опережуть Францію; треба зважити всі можливості, однаково забезпечити фронт і тил. Бо вдруге не можна допустити, як-от під час російського походу, щоб якийсь дурень чи просто баламут розхитував і потьмарював довіру народу до Наполеона, щоб хтось непевний лишивсь у затиллі й опинився без нагляду бодай один небезпечний.

Перед цією останньою й вирішальною битвою імператор думає про кожен могутній чинник, про всякі можливості, будь-яку ймовірну небезпеку. Тож згадав і про того, хто міг стати небезпечним, — Жозефа Фуше. Як бачимо, він його не забув, а просто не помічав, доки сам був сильним. Тепер, коли Наполеон у небезпеці, він мусить знову подбати про безпеку. В тилу, в Парижі не можна залишити жодного ймовірного ворога. Й оскільки Наполеон не вважав Фуше за приятеля, то й вирішив: геть його з Парижа.

Не було, правда, ніякого годящого приводу, щоб заарештувати й запроторити до в’язниці цей невпокійний дух, де б він уже не виплів жодної інтриґи. Але й на свободі не слід його лишати. Тому найліпше цупко скрутити його хапкі до гри руки якоюсь службою, та ще якнайдалі від Парижа. В Дрездені у штаб-квартирі серед бурхливих воєнних готувань марно шукали посади для Фуше, щоб водночас і почесною здавалась, і ґарантувала безпеку: за такий обмежений час годі знайти щось путнє. Та Наполеонові вже не терпиться витурити з Парижа цього пітьмохода. Оскільки ніякої посади для Фуше не знаходилось, то її просто вигадали, давши йому службу журавля в небі, а саме: доручивши врядування підвладними прусськими землями. Нівроку добра посада, почесна й, без сумніву, першокласна, та, на жаль, невеличкий у неї ґандж: вона прив’язана до такого собі «коли», бо врядування аж тоді розпочнеться, коли Наполеон загарбає Пруссію. Але з огляду на хід воєнних дій досі таким і не пахло, бо на саксонському фланзі Блюхер уже значно потис імператора, і Наполеон, мов блазень, надавав посаду в хмарах, коли 10 травня писав герцоґові Отрантському: «Повідомляю Вас, що, тільки-но ступивши на землі прусського короля, я маю намір негайно закликати Вас до себе й поставити на чолі уряду тих земель. Не слід оголошувати про це в Парижі. Вдавайте, ніби Ви подались у свій маєток, а насправді Ви будете вже тут, хоч усі гадатимуть, ніби Ви й досі вдома. Про ваш від’їзд знає тільки імператриця. Я радий нагоді невдовзі знову скористатися Вашими по­слугами й отримати нові свідчення Вашої прихильності». Отак писав Жозефові Фуше імператор саме тоді, коли аж ніяк не вірив у його «прихильність». Неохоче, недовірливо, зразу прозирнувши потаємні наміри свого володаря, ладнається їхати до Дрездена герцоґ Отрантський. «Я відразу збагнув, — відзначено в його мемуарах, — що, тільки боячись мого перебування в Парижі, імператор закликав мене до себе, прагнучи мати в руках як заручника». Тому майбутній реґент Пруссії нітрохи не поспішає дістатися до Державної ради в Дрездені, він знає, що насправді ніхто й не прагне його порад у державі, а лише в’яжуть йому руки. Він добувається аж 29 травня, і перші слова, якими привітав його імператор, були такі: «Пане герцоґу, ви спізнилися».

У Дрездені, зрозуміло, вже й словом не прохопилися про сміховинний привід надати йому врядування над Пруссією: час для таких жартів був занадто поважний. Але Фуше вже цупко тримали в руках, і, на щастя, знайшлася ще одна чудова посада, щоб якнайдалі відіслати його від кону подій; не така, як попередня, десь угорі, в журавля на небі чи на Місяці, та все-таки за сотні кілометрів від Парижа: Іллірійське намісництво. Давній Наполеонів товариш генерал Жюно, який урядував у тій провінції, раптом збожеволів, отже, келія для непоштивого звільнилася. З ледь стримуваною іронією імператор доручив Жозефові Фуше це нетривке панування, а той, як завжди, не відмагався, вклонився покірно, сказавши, що негайно вирушає.

Іллірія — назва відгонить чимсь оперетковим, та й справді, що більшого може бути в строкатій державі, яку при останньому, проведеному силоміць замиренні зліпили з клаптів Фріулі, Каринтії, Далмації, Істрії та Трієста! Дер­жава без об’єднавчої ідеї, без глузду й мети, з крихітним провінційним містечком Лайбахом [37] за столицю, — нежиттєздатний гермафродитний виродок, породжений сп’янілою волею володаря й сліпою дипломатією. Фуше знайшов там лише спорожнілу скарбницю, кількадесят знудьгованих урядовців, жменьку солдатів і сторожке населення, що тільки й чекало, коли заберуться французи. Вже повсюди підламувались крокви цієї нашвидкуруч зліпленої штучної державки, зо два гарматні постріли — і вся та хистка будівля мала впасти. Невдовзі проти свого зятя Наполеона ці постріли зробить його власний тесть, імператор Франц, і відразу настане кінець Іллірійській державці. Маючи кілька полків, що складалися переважно з хорватів, ладних при першому ж по­стрілі перебігти до своїх давніх приятелів, Фуше й думати не міг про якийсь поважний опір. Отже, з першого дня він готувався, власне, до відступу, а щоб спритно те все замаскувати, поводиться про людське око як надто вже безтурботний володар, дає бали й улаштовує прийняття, щодня йдуть бучні військові паради, а щоночі скарбницю й державні папери потай відсилають до Трієста. Тому й свої дії як пана й володаря Фуше може тільки обмежувати і обережненько, крок за кроком, з якомога меншими втратами покидає країну. Під час цього стратегічного відступу він знову виявляє свою давню неперевершену холодно­кровність і беручке й моторне завзяття. Без утрат і мало-помалу відходить він з Лайбаха до Ґерца