Chigozie Obioma - Рибалки

вас на машині до мене на роботу під час заворушень через М.К.О.? Прямо там, за вечерею, — він вказав на стіл із покинутими в хаотичному стані недоїденими стравами, на які тепер повсідалися мухи, недопитими склянками води й чайником з гарячою водою, з якого, не знаючи про те, що ніхто не чаює, продовжувала підніматися пара. — Ти спитав, що мав би робити, якби вони померли.

Тепер Обембе кивнув — і я теж, бо пригадав той вечір 12 липня 1993 року, коли батько привіз нас додому на своїй машині, і ми всі за вечерею почали розповідати історії про заворушення. Мати розказала, як вони з друзями побігли до військових казарм, коли заколотники, що підтримували М.К.О., спустошували ринок, убиваючи кожного, в кому підозрювали північника. Коли всі договорили, Обембе сказав:

— А що стане зі мною і Беном, коли Ікенна і Боджа постаріють і повмирають?

Усі засміялися, окрім найменших, мене й Обембе. Хоч я тоді й не замислювався над такою можливістю, але це питання здалося мені гідним відповіді.

— Обембе, тоді й ти теж постарієш — вони не набагато старші за тебе, — сказав батько зміненим від сміху голосом.

— Добре, — Обембе повагався якусь мить. Він не зводив з них очей, і різні питання сповнювали його голову нестримним потоком. — Але що як вони помруть?

— Та цить уже! — крикнула на нього матір. — Боже милий! Як ти взагалі пускаєш такі думки собі в голову? Твої брати не помруть, ти мене чув? — Вона взялася за мочку вуха, і Обембе, що набрався страху, ствердно закивав.

— Добре, тоді бери їж! — гримнула мати.

Пригнічений, Обембе низько опустив голову й далі їв мовчки.

* * *

— Так от, коли вже це сталося, — продовжував батько, побачивши наші кивки. — Обембе, ти муситимеш вести й себе, і своїх молодших братів, Бена і Девіда. Вони дивитимуться на тебе, як на старшого.

Обембе кивнув.

— Я не кажу, що ти мусиш вести їх, узявши за руку, ні, — батько похитав головою. — Я маю на увазі, що тобі треба буде їх направляти.

Обембе повторив свій кивок.

— То направляй їх, — пробурмотів батько.

— Гаразд, тату, — відповів Обембе.

Батько підвівся й витер носа рукою. Слід протягнувся по зворотному боці його долоні, схожий на мазок вазеліну. Я дивився на нього й пригадував, що колись читав у «Атласі тварин», що більшість орлів відкладають лише по два яйця. І що орлят, які вилуплюються з яєць, часто вбивають старші пташенята — особливо в часи нестачі їжі — і в книзі це називалося «синдромом Каїна й Авеля». Я читав, що орли нічого не роблять, аби запобігти таким братовбивствам, незважаючи на свою міць і силу. Можливо, ці вбивства трапляються, коли орли покидають гніздо і віддаляються від нього на відстань верблюжого переходу, щоб добути їжі для родини. Тоді вони ловлять білку чи мишу й злітають вище хмар, чимскоріш летячи до свого гнізда, але повертаються і знаходять орлят — скоріше за все, двох орлят — мертвими: одного скривавленим, темна кров якого аж крапає з гнізда, а іншого розбухлим удвоє, що плаває й розкладається у найближчій калюжі.

— Залишайтесь обидва тут, — сказав батько, урвавши мої думки. — Не виходьте, поки я вам не скажу. Гаразд?

— Так, татку, — відповіли ми хором.

Він встав і збирався вже йти, але несподівано повільно розвернувся. Здається, він почав промовляти якесь прохання, щось на зразок: «І, будь ласка, я вас благаю…» — але то було все. Він пішов і залишив нас обох переляканими.

А після того, як батько вийшов, я раптом ясно зрозумів, що Боджа був також саморуйнівним грибком — таким, що, живучи в якомусь організмі, сприяє його поступовому знищенню.

Саме це він зробив з Ікенною. Спершу він підточив дух Ікенни, а тоді вигнав геть і його душу, завдавши смертельної перфорації, через яку кров Ікенни покинула його тіло й утворила під ним червону річку. Після цього, як заведено у його виду, він узявся за себе самого і знищив себе також.

Першим про те, що Боджа убив себе, мені сказав Обембе. Він підхопив цю думку від людей, які з’юрмилися на подвір’ї, балакаючи про те, що саме так і мало статися, і чекав, поки зможе мені про це розповісти. А щойно батько вийшов з кімнати, він повернувся до мене й спитав:

— Знаєш, що Боджа зробив?

І це глибоко мене вразило.

— А знаєш, що ми пили кров з його рани? — продовжував Обембе. Я похитав головою.

— Слухай, ти нічого не тямиш. Ти хіба не побачив ту велику дірку в його голові? А я побачив! І ми заварювали чай з тієї води ще сьогодні вранці, і всі його пили.

Я не міг цього зрозуміти, не міг утямити, як Боджа міг бути там стільки часу.

— Якщо він був там увесь час, отам… — почав казати я, але замовк.

— Продовжуй, — сказав Обембе.

— Якщо він був там увесь… там… він… — я затинався.

— Продовжуй, — сказав він.

— Добре, якщо він був там, то чого ми не бачили його в колодязі, коли набирали вранці воду?

— Бо коли щось тоне, то не спливає одразу. Слухай, пам’ятаєш ту ящірку, що залізла до водяного бака Кайоде?

Я кивнув.

— А ту пташку, що упала до колодязя два роки тому?

Я знову кивнув.

— З ними було те саме — так воно і трапляється. — Він утомлено махнув у бік вікна й повторив: — Отак… отак воно і буває.

Він підвівся зі стільця, ліг на ліжко й накрився раппою, що її нам дала мати, тією, на якій були вишиті тигрячі морди. Я дивився, як рухалася його голова, а з-під його укриття чулися звуки придушених схлипів. Я сидів нерухомо, приклеєний до свого місця, але усвідомлював поступове виверження, що наростало в моєму