Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Влаштував засідку в будинку Мартуні і власноручно «прикрасив» кайданками руки Качалаби. Той спершу героїжився, вимагав зустрічі з мером, адвокатом, домагався переконливих доказів його причетності до скоєних злочинів, окремої камери, пристойної їжі. Але після трьох місяців «пресування» взяв на себе все, що замовив йому настирливий слідчий. І отримав, звісна річ, довічне ув’язнення.

А Рося? Вона бачила свого кривдника лише раз, коли його після оголошення вироку вивели з зали судових засідань. Він був сивим, мав землистий колір обличчя, і в нього тряслися руки. Люди проклинали його і обпльовували, а вона не знайшла в собі ні ненависті, ні жалю. Глипнула на нього упівока і поквапилася в мінімаркет — прикупити на вечерю чогось смачненького. Бо в неї все склалося якнайкраще: Бількевич спочатку зробив її своєю заступницею, а після розлучення з дружиною повінчався зі своєю ґвалтівницею. Під час вінчання молодятам співав хор, яким натхненно і піднесено диригувала пані Сікора, а Модест (люди бачили) покрадьки змахував сльози.

Один Бог знає, як вона виправдалася перед Бількевичем. Мабуть, наплела йому, що змалку кохала його і вдалася до такого екстравагантного засобу, щоб вилікувати його від імпотенції.

Хай там як, але зараз Бількевич не п’є, а коли в неділю виводить її, вагітну, на прогулянку, обличчя його аж світиться від щастя. Вона також задоволена своїм життям. А що буде завтра — побачимо…

«Розчісую косу… Розчісую посічені пасма думок, напнуті струни нервів і знову чую мелодію твого голосу… Хоча тебе вже нема ні біля мене, ні в цьому світі… Розчісую косу, яку без тебе скосила, і чую голос твій, що давно завмер…»

— Не так уже й давно, — заперечила Вікторія акторці, котра і словами, й плачною інтонацією намагалася витиснути з неї сльози, повернути у проминулий, напрочуд довгий рік, сповнений розпачу, тоскного очікування листа, телефонного дзвінка, виклику в міліцію та кошмарних снів, в яких то вона переслідувала зграю перебранців у страхолюдних личинах, то перебранці переслідували її, і вона ховалася від них на кладовищі: стрибала у вогку, свіжовикопану яму і вкривалася холодним як крижина дерном, а прокинувшись, пила валер’янку і, нашвидкуруч одягнувшись, бігла в місто, до людей, з безмовної пустки в гамірну, де ніхто не переслідував її, не забалакував до неї, навпаки, як здавалося жінці, всі відверталися від неї, намагалися хутчій оминути, наче відчували запах могили, з якої вона вилізла на світанні. А зараз їй не хотілося нікуди бігти, не хотілося слухати чужі, награні бідкання…

— Годі! — кинула вона акторці. — Нині ж бо день народження Сашка, а не поминки! — і вимкнула радіоточку.

Старанно, до живого блиску вимила-витерла тарілку, з якої їла вівсяну кашу, чашку, в якій був чай (Сашко любив, щоб посуд вилискував), пройшлася просторими, зі смаком обставленими кімнатами, засвітила в передпокої люстру, привезену Сашком з Чехії, глянула на себе у венеційське дзеркало, куплене ним в Італії, відкинула з чола закучерявлене пасмо русявого (не посіченого) волосся. («Змінилася… проте, все ще гарна…»), провела по ньому гребінцем… «Розчісую косу і не чую голосу твого ні в будинку, ні в собі… Ні голосів твоїх численних друзів. Тихо, як у зачаклованому королівстві: холодильник не гарчить, вода не цяпкає з крана, дрова не потріскують у коминку. Без тебе ніщо не озивається до мене, ніхто не покликує мене. Навіть мій голос без твого голосу не впізнає себе, не відлунює кімнатами, а наче зразу вмирає в незримій павутині тиші…

Проте нині все прокинеться, все оживе. Треба готувати салат, ліпити вареники з картоплею, варити кисіль…»

Повернулася на кухню. Видобула з шафки борошно, крохмаль, з холодильника яйця, молоко, крабові палички. Подумала: «Це був лише сон», — і руки їй опали. Підійшла до вікна («Треба сказати Сашкові, що кватирка кепсько зачиняється, щоб замінив ручку»), торкнулася пучками пальців широкогорлої кришталевої вази… Пригадала, як десять років тому Сашко вніс її на руках у цей, успадкований від бабусі, будинок на околиці міста — старий, одноповерховий, проте ще міцний, затишний… Тоді вона поставила саме в цю вазу весільний подарунок мачухи — три розкішні, наче виточені з білосніжного мармуру, кали і поцілувала кожну з них: «Правда, вони чарівні?» — а Сашко поцілував її в чоло: «Ти чарівна!» А потім проколов собі голкою вказівний палець і кров’ю написав на шибці: «Кохатиму Віку довіку!»

Ваза виблискує райдужно, як нова, — сподівається квітів («Треба було купити кали»), а на шибці ні слів кохання, ні пилу, бо виглядаючи гостя, а то й гостей, Вікторія вимила всі вікна, а колись Сашко сам їх мив: любив хатню роботу. І не лише хатню — всяку…

«Може, похукати на шибку і написати «З днем»… Без народження». З усяким днем, яким би він не був: святковим чи буденним, сонячним чи дощовим, теплим чи холодним… Або «з поверненням». Ой Сашо-Сашуню, якби ти повернувся, я на радощах не лише вколола б собі палець, але й розтяла б вену, щоб не забракло мені крові для довгого, на всю шибку привітання, або намалювала б на ній своє зболіле серце, котре лише три останні дні не точить сльози, бо вночі йому сниться музика. Лише музика, без картинок. Світла, ніжна, як ти. Зусібіч лине до мене, жаліє мене, дарує надію й раптом уривається на найвищому, найвитонченішому зітханні… Я прокидаюся, але не розплющую віч, бо мені хочеться цієї музики! Ще й ще! Але вона вже відлетіла до тебе. Вся, до найкоротшого подиху… А в мої вуха заповзає оглушлива тиша…

Колись, при тобі, я любила її — чисту, духмяну, майже сільську, а без тебе… Навіть згадувати не хочеться, як вона мучила мене… З півроку ми ворогували, наче дві жінки, що втратили одного коханця. Спершу вона взяла наді мною верх, і я, скорившись, днями лежала, скорцюбившись, на канапі, а вона налягала й налягала на мене — задушлива, важка, мов камінна брила. Чавила мені груди, мертвила надії… Згодом я навчилася поборювати її: купила касети, на яких були записані гомони природи — дзюркотіння струмків, голоси моря, співи птахів, — і побивала її тими гомонами, але недовго, бо вона