Джо Хілл - Пожежник

милій мелодії, що, здавалося, від неї вона трісне навпіл, наче склянка — від певного музичного співзвуччя.

Еллі наспівувала «Ложечку цукру»[54] — найкращу пісню з найкращого фільму усіх часів.

Ґейл Нейборс витягла білий камінець, прицмокнула й рушила по обіцяну каву. Це робили всі дітлахи, товариші Еллі. Усі дівчата-підлітки, котрі поголили голови, щоб бути схожими на неї, і всі підлітки-хлопці, котрі записалися в Пильнувальники, аби тільки бути поряд з нею.

Дон Льюїстон, посунувши свого грецького рибальського кашкета і потираючи великим пальцем чоло, й собі почав насвистувати. Він кивав щоразу як Пильнувальник минав його, щоби витягти камінчик і пропустити сніданок.

Отець Сторі теж насвистував. Гарпер не бачила, щоб він заходив, та осьде він був — стояв біля дверей, широко всміхаючись та змигуючи сльози. Поряд з ним стояла Тітка Керол, прихиливши голову чоловіку на плече, наспівуючи разом з усіма; її очі повнилися золотом. Майже дюжина людей тепер наспівувала пісню —мелодію, таку ж прегарну, наче перший дотик весняного тепла. Їхні очі сяяли, мов ліхтарики. Паленіючи зсередини. Паленіючи з піснею та з Блискотом.

Ґейл Нейборс занесла кухоль, очікуючи на цукор. І, кладучи в нього цукор, Гарпер заспівала сама.

— Just a spoonful of sugar, — виводила вона захриплим від хвилювання голосом, — makes the medicine go down, makes the medicine go dow-own[55]...

Гарпер співала і, на якусь мить, геть забула про те, що вагітна, товста, самотня, вкрита якоюсь займистою спорою, яка щомиті може спалахнути. Вона співала, забувши про мерзенний револьвер Джейкоба, про його мерзенну книгу.

Стрижень тепла зблиснув і піднявся спиною, ширячись стрічками її луски по шкірі у приємній тремтливій гарячці. Вона хитнулася на підборах, навіть не усвідомивши цього. Світ набув нової, пливкої подоби. Гарпер відчувала рвучкий потік у крові, наче поринула у водоймище тепла й світла. Немов сама була ембріоном, а не виношувала його.

Наступного разу, коли сипався цукор, блискучі піщинки, здавалося, падали у вповільненому русі — наче каскадом коштовностей. Сріблясті трелі блиску розливалися драконячою лускою, ширилися зап’ястями та горлом. Вона почувалася повітряним змієм, гнаним піснею, а не вітром. Була такою ж теплою, як і змій під сонцем; шкіра яскраво блискотіла — не боляче, а зі зблиском насолоди. Руку обтягувала рукавичка зі світла.

Пильнувальники підходили й кивали їй, брали чай або каву і йшли собі, сяючи; всі вони палахкотали, мов примари. За кожного з них вона раділа й кожного любила, хоча й не могла пригадати, хто вони всі такі. Не могла пригадати нічого, що передувало би пісні. На думку не спадало нічого, важливішого за мелодію. Їй не вірилося, що якась ложечка цукру, хай навіть найсолодшого, могла б зрівнятися з пливкою солодкавістю, що протікала крізь неї.

Отець Сторі останнім підійшов по каву. Певна річ, він так само витягнув камінець. До рота він його не поклав, а лише тримав.

— Ось вона, міс Вілловз! — вигукнув він. — Нарешті щаслива. Щаслива й прекрасна!

— Міс... Вілловз? — запитала вона, і голос її був таким же примарним, як і цукор, що сипався з ложки. — Хто така міс Вілловз?

— Згодом пригадаєш, — пообіцяв він.

13

Так і сталося. Спомин про ім’я виринув у її пам’яті перед самим світанком — майже тієї ж миті, коли вона облишила спроби його згадати. Підсвідомість видала його без жодних попереджень, так само, як часом підносила в дарунок відповідь на питання у кросворді, яке не давало їй спокою.

Тепер уже Гарпер прокинулась, не кашляючи димом. Вона більше не пашіла жаром, що опалював уночі футболку. Під час наступної служби, коли Керол сиділа за органом і грала «Дух, що на небі»[56], усі в зібранні підвелися до співу. Вони ревіли й тупали ногами, мов п’яні моряки у розповідях Мелвілла, налигавшись грогу й відлякуючи чайок своїми морськими співами. Гарпер ревла разом з ними, ревла, поки не заболіло горло.

Усі вони сяяли, усі разом, і Гарпер з ними. Її очі палахкотіли, мов ліхтарі, шкіра дзижчала теплом й насолодою, думки злетіли від неї, мов боривітер у струменях літньої спеки, і кілька тижнів усе було майже чудово.

Книга 3

Пом’яни диявола

1

Січень

Вона прокинулася на другий день січня — не від нічного жахіття, а відчувши, як усередині щось ворухнулось, штовхнулося в животі.

Гарпер лежала в темряві, з широко розплющеними очима, поклавши руки на туго напнуте черево.

Крихітний кістяний виступ, завбільшки з мізинчик, тиснув зсередини, торкаючись її правої долоні.

— Ну привіт, — прошепотіла Гарпер.

2

У ніч, коли загубився медальйон, Рене з Гарпер слухали по радіо на батарейках Мальборо-Мена.

— Не розумію, як ви витримуєте цього чоловіка, — Норма Гілд проходила повз їхні розкладачки і спинилася, щоб почути, що саме вони слухають. — Кожне його слово — краплина отрути у ваші вуха.

— З того, що лишилося, це найближче до місцевих новин, — відповіла Рене.

— Та важливіше те, — озвалася Гарпер, — що ми зіпсуті жінки, і його зіпсутість нас заводить. Що зіпсутіше, то краще.

— Так, — додала Рене. — І це теж.

Гарпер вкривала поцілунками шматочки пергаменту, пробуючи різні відтінки помади. Після кожного цілунку начисто витирала губи й пробувала інший. Рене поназбирала купу різних помад від усіх по підвалу.

Коли Гарпер вдавався відбиток, який припадав їй до ока, вона передавала його Рене, яка, своєю чергою, обгортала його довкола палички кориці чи духмяного шматочка зморщеної лимонної шкірки, а тоді запихала в скляну пляшку й закорковувала. То були екстрені поцілунки. Гарпер запасала їх для «Портативної мами» — на випадок, якщо дитині знадобиться цьом, їй буде з чого вибрати. «Портативна мама» вже була не книгою, а цілим пакунком — колекцією потенційно корисних предметів, які заповнювали увесь саквояж Гарпер.

В них під ногами, на підлозі, сидів і бавився у «Ятці»[57] Нік. Гральні кості калатали об стінки пластикового стаканчика. Підвал був залюднений; зусібіч долинали розмови, сварки, сміх, скрип ліжок. Усі скупчилися всередині, поки надворі йшов сильний снігопад.

«Як гадаєш, дівчина з драконячою лускою може своєю пих-пихвою пускати кільця диму? — розводився по радіо Мальборо-Мен. — Друзяко, я й собі про це міркував. Що ж, цього тижня Мальборо-Мен пустився в загул у Портсмуті і разом з Береговими спалювачами мав змогу це з’ясувати. За мить про все це розкажу, та спершу ось, маю історію з Конкорда. Губернатор Єн Джадд-Скіллер заявив, що бійці Нацгвардії просто захищалися, коли вчора застрелили одинадцятьох паяльників на кордоні з Канадою. Юрма кинулася на загородження з палицями — не білими прапорами, як це заявляють деінде, — і взятим в облогу військовикам довелося