Джо Хілл - Пожежник

все затихло. Дим мирно здіймався вгору з димаря і швидко танув у повислій імлі. Подуви вітру викидали на берег острова дрібні жмутки водоростей.

Гарпер дослухалася, вичікувала й вглядалась, аж поки не усвідомила, що від холоднечі вся тремтить. Вона впустила мотузку, яку намотувала на зап’ястя. Порив вітру підхопив її, підніс у повітря й відкинув у море. Гарпер притисла коліна до грудей, обхопивши їх, щоб зігрітися. Камінець — той, що був наче дитяча голівка — боляче впинався їй у стегно, тому вона дістала його з кишені й поставила на краю пірсу.

Заблизько до краєчку. Камінь захитався. «Бульк» — і море зімкнулося, проковтнувши його.

Звук був таким приємним, що Гарпер поскидала всі камінці, які позбирала, один по одному, лише щоб знову й знову чути той звук.

Норма Гілд казала, що там чигають примари. Примари з диму. Може, Джон кричав до однієї з них. Може, кричав на тіні. Чи на самого себе.

Примари втілювали повідомлення з потойбіччя, але слухачі з них, певно, були кепські. Голос Джона був нещасним і сповненим болю, тож Гарпер вирішила, що хтось мусить його вислухати. Хай не примари, то хоч вона.

Та й до того ж, Джейкоб завжди вважав, буцімто йому краще за Гарпер відомо, що для неї краще. Тому якби вона вкоротила собі віку, то лише зізналася б у тому, що він таки мав рацію. Це само по собі було причиною опиратися — бодай щоб допекти йому. Тепер, оговтавшись від сну, вона вже не так скоро була готова пробачити той револьвер.

Ніхто не чув як Гарпер проникла назад у підвал каплиці. Її ковдри пахли багаттям, та вони були такими затишними, що вона одразу ж провалилася в сон... цього разу без жодних сновидінь.

12

У першу ніч лотереї, яка мала визначити, хто їстиме, а хто — ні, Гарпер випало чергувати на кухні. Норма всадовила дівчину за роздатковим пунктом — складаним столиком з купою термосів, кухлів і великою прямокутною бляшанкою цукру.

— Тим, хто пролетить, каву можеш підсолодити. Кожному по ложці, не більше. І дай їм побачити свій живіт — хай пам’ятають про те, заради чого пропускають сніданок: твоє дорогоцінне крихітне диво, — промовила Норма.

Від цього Гарпер легше на душі не стало. Це лише змусило її почуватися товстою, обтяжливою і самотньою. Певна річ, що товстою вона не була, зовсім ні. Так, гаразд, тепер вона вже не могла застебнути джинси на верхній ґудзик; цей факт приховувала під довгими «кенгурушками». Але жодні меблі не дрижали, коли вона проходила кімнатою.

На сніданок була рідка вівсянка з консервованими персиками, висипаними з чергової бляшанки. Видавати лотерейні квитки випало Нельсонові Гайнріху, тож він з’явився на роботу, вдягнений в один зі своїх різдвяних светрів: темно-зелений з танцюючим пряничним чоловічком. Ще на ньому був капелюх Санти, і, на думку Гарпер, ця деталь уже була паскудною: можна було подумати, що він цукерки роздаватиме, а не забиратиме в людей харч.

Квитки поскладали у шкіряну жіночу сумку. На програшних квитках було виведено позначку — чорний X. Гарпер подумала, що ця сумка нагадує їй кармічну протилежність Сортувального капелюха. Замість того, щоб відправити до Слизерину чи Ґрифіндору, вас залишали голодним з чашечкою гарячої кави. Не дозволено було навіть залишатися з усіма в кафетерії.

«Не думаю, що це було б слушно, — пояснював Бен Патчетт. — Якщо дозволимо залишитися нещасливцям, люди почнуть їх жаліти і ділитися їжею. За звичних обставин я обома руками „за“, та в цьому разі це знівечить саму суть жереба. Запасів вкрай мало; якщо люди почнуть ділити власні порції, то нормально не поїсть ніхто».

Тоді він сказав, що в сумці буде лише двадцять дев’ять програшних квитків. Тридцятий він вирішив взяти собі, аби показати, що не проситиме нікого робити те, на що сам не здатен.

О другій ночі — їхня звична пора сніданку — Норма посунула засув на дверях до кафетерію і відступила, пропускаючи всередину натовп, в якому чи не кожен обтрушував від снігу плечі або капелюхи. Надворі знову сніжило дрібненькою, легкою порошею.

Очолював чергу Дон Льюїстон, що саме підійшов до Нельсона Гайнріха. Нельсон здивовано закліпав.

— Доне, тобі ж бо шістдесят три! Ти не маєш тягнути квитка! Я не тягнув, а мені ж лише шістдесят! Іди, бери свої персики. Я своє вже поїв. Йсусе, така смакота!

— Я тягтиму квиток, як усі тутки, красно дякую, Нельсоне. Ніколи ненажерою сильно не був, тому краще візьму чашечку кави з цукром.

Не встиг Дон простягнути руку до сумки, як Еллі прослизнула до нього й ухопила за руку.

— Містере Льюїстон, перепрошую, чи не могли б ви хвильку зачекати? У нас тут збіговисько Пильнувальників, які всю ніч провели на холоді, розчищаючи дошки між будинків. Отець Сторі сказав, що їм можна тягнути першими, — проказала Еллі. Вона дивилася повз Дона, далі уздовж черги, змахнувши рукою. Підлітки посунули вперед.

— Гей, чого чергу порушуєте? — вигукнув хтось. — Тут усі сподіваються, що щось перепаде.

Еллі його проігнорувала. Як і Майкл з дітьми, що прямували за ним. Той, кивнувши, прослизнув повз Дона Льюїстона та потягнувся до сумки — і дістав білий камінець, завбільшки з яйце вільшанки.

— Хах, — промовив він. — Тільки погляньте. По-моєму, витягнув невдало!

Він запхнув камінчик до рота й рушив повз роздаткові пункти до столика з кавою. Там тихо налив собі кави й простягнув керамічного кухлика, щоб Гарпер вкинула туди цукор.

Нельсон Гайнріх витріщався йому вслід, з безмозким виразом роззявивши рота. Зазирнув у сумку, намагаючись втямити, звідки взявся камінець.

Еллі стала насвистувати бадьору мелодію.

Наступною тягнула Ґіліян Нейборс. Знову камінчик.

— Мені щастить! — радісно промовила вона, запхнувши камінчик до рота. Потім підійшла до Гарпер, налила собі кави й чекала на цукор.

Позаду дівчини її сестра, Ґейл, саме тягнулася в сумку. Цього разу Гарпер помітила, що камінець уже був у неї в долоні до того, як вона занурила руку в квитки.

Гарпер кортіло засміятися. Кортіло заплескати. Вона почувалася, мов дівчинка, наповнена гелієм — такою легкою, ніби от-от відірветься від підлоги й бамкне об стелю, наче та кулька. Її розпирало від радощів — шалених, палких радощів, яких вона не відчувала жодного разу відтоді, як заразилася драконячою лускою.

Їй захотілося згребти дітей, Пильнувальників, друзів Еллі й усіх міцно стиснути. І не лише через те, як вони чинили: утримувалися від лотереї і просто добровільно утрималися від неї, вирішивши обійтися без сніданку, щоб могли поїсти всі решта. Річ була й у тому, що насвистувала Еллі в тій пісеньці, яку Гарпер упізнавала з перших тактів: такій