Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

я й хотів, то що? — вишкірився Дамп. — Я тебе зі собою не беру, — він загиготів: — Цій планеті кінець. Який жаль! Невдахи!

— Тоді чому ви ще тут? — до Аттікуса повернувся дар мови. — Якщо ви так ненавидите цю планету й людей, то чому не летите собі геть?

Джордж мало не розреготався.

— Він не може! — хлопець повернувся до Дампа. — Я бачив, що штучний інтелект переміг вас у шахах! І ви програєте не тільки в шахах. Ви у всьому програєте!

— Замовкни, я сказав! — Дамп тицьнув на нього пальцем.

— Що тепер, ваша величносте? — озвався Собацюра, якому нетерпеливилось якомога скоріше закінчити цю незручну розмову.

У кімнаті запала тиша.

Однак Дамп зовсім не почувався загнаним у кут і нічого пояснювати не збирався. Навпаки, він повівся несподівано. Випростав спину, надув груди й обійняв Джорджа за плечі.

— Слухай сюди, — він повів Джорджа до вікна. Звідти видно було весь Едемополіс — унизу між хмародерами роїлися люди. З одного боку простягалася гола пустеля, з другого об фортечні мури розбивалися морські хвилі. — Давай домовимося.

Розділ двадцятий

жордж гойдався на неспокійних хвилях у маленькому човні. Він мав удосталь часу обміркувати те, що недавно сталося. Холодна темна вода раз у раз хлюпала на ніс його човника, а він тим часом намагався в усьому розібратися. Було дуже непросто. І дуже холодно. На нічному небі виблискували зорі. Це прегарне, величне видовище перевершувало все, що набудував Трелліс Дамп, — усі його вежі й мури.

Джордж плив уперед; човен сам прокладав маршрут темними водами непривітного моря. Трелліс Дамп не збирався домовлятися по-справжньому. Джордж мав самотужки дістатися до Альби й поговорити з лідеркою того краю — загадковою особою, яку Дамп називав просто «вона». Джордж мав привезти її до Едемополіса, щоб вона нарешті погодилася допомогти Дампові перемогти машини, які стояли на шляху до його мети: керувати цілим світом із космосу.

— А що мені за це буде? — сміливо запитав Джордж, коли стояв поруч із Дампом і дивився на краєвид, що відкривався з Великої вежі.

Навколо височіли скляні будівлі. Деякі їхні стіни, що здіймалися поміж хмар, були зелені від рослин, які постійно поливали. З одного боку Джордж побачив величезну споруду — щоправда, нижчу за хмародери — у формі сріблястого круга, що виблискував у яскравих променях сонця.

Проте за вежами, що кільцем оточували Велику вежу Дампа, виднілися старіші, занедбані будівлі, а за ними — самі лише нетрі. Джордж зауважив, що Брама достатку, через яку він потрапив до Едемополіса, навмисне стояла в тому місці: вона вела просто до центральної площі й Великої вежі, так що люди, які прибували до міста, бачили його найгарнішу частину з іншого боку простягався берег, наїжачений ракетами. Темно-синє море було помережане білими бурунцями, а на обрії майоріла зелена смужка землі. «Напевно, це Альба!» — подумав Джордж. Так близько і водночас так далеко...

Дамп посміхнувся.

— За це тобі буде все — і нічого, — відповів він. — Роби те, що я тобі кажу. Привезеш її сюди, вона перепрограмує розумні машини так, щоб ті слухалися мене й тільки мене, і тоді всі лишаться живі й здорові. А не привезеш — ну то...

— То що? — вражено перепитав Джордж. — Але ж...

— Ти чув, що я сказав, хлопчиську, — посмішка вмить стерлася з лиця Дампа. — Тоді всім буде кінець. Всім!

Джордж не мав вибору. «Невже Дамп справді зможе виконати свою погрозу і знищити всіх-всіх?» — подумав він. А якщо він не повернеться — чи дійсно той на таке зважиться? Був тільки один спосіб про це дізнатися, от тільки надто ризикований. Якщо Дамп не бреше, усі люди загинуть.

Джордж розумів, що в Дампа теж небагато варіантів. Йому потрібна загадкова «вона». Дамп був переконаний: доля корпорації, що переживала не найкращі часи, — в її руках, хлопець побачив це на власні очі. В Едемі нічого не працювало як слід: майже всі були нещасливі, голодні й убогі. А решта або жили в ізоляції в колонії на деревах, покладаючись на стародавні методи виживання й дрібку наукових знань, або бігали пустелею, як божевільні, або ж мешкали в чотирьох стінах у Бульбашці — технологічній ілюзії під цілодобовим наглядом.

Навіть люди на горішньому поверсі Великої вежі Дампа виглядали наляканими, так наче земля унизу почала вислизати їм з-під ніг. «Може, Едем і є власністю Дампа, — подумав Джордж, — але насправді він йому не належить. Принаймні людські серця й душі — точно ні».

Перш ніж Джорджа спустили з Великої вежі — цього разу не золотим ліфтом, а брудним і поцвілим з протилежного боку будівлі, — йому дали чіткі вказівки.

— Привези її до Великої вежі до наступного заходу сонця! Інакше вина за всі наслідки ляже на тебе! — гаркнув Дамп. — І тільки її саму — ніякого війська! Якщо вона приведе за собою підкріплення, я відразу дам наказ усіх знищити.

Німу побіліла мов крейда, коли це почула, і спробувала втрутитися.

— Але ж ваша величносте, — благально мовила вона, — ще нікому не вдавалося перепливти Скрутну протоку й дістатися звідси до Альби. Це дуже небезпечно. Хлопець або потоне, або загине. Вони відразу запустять ракету в його човен, як тільки його помітять.

«Німу, якій і так непереливки, ще знайшла в собі мужність заступитися за мене!» — подумав Джордж.

— То нехай тримає кулаки, щоб не запустили, — Дамп і бровою не повів.

Він пронизав Німу суворим поглядом:

— А може, ви таємно підтримуєте зв’язок з Альбою