Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

class="book">— Біля Стіни нічого не діється! — крикнув Дамп. — Йолопи! Вас знов обвів навколо пальця якийсь нещасний повстанський бот, який наслав вам фальшивих повідомлень!

— Ми відчуваємо певний опір з боку наших таємних агентів — і роботів, і людей, — визнав Собацюра. Він, мабуть, охоче опинився б сам на сам з ворожим військом, аби тільки не казати таке своєму командирові. — Вони, здається, налагоджують систему... систему співпраці одні з одними. Серед них з’явилася група бунтівників, які вважають, що майбутнє — за співпрацею роботів і людей.

— Знайти їх! — гримнув Дамп. — І покласти кінець будь-якій співпраці! В Едемі такого не буде! Тут ніхто не працюватиме разом! Розділи їх! Зроби так, щоб вони ненавиділи одне одного! Ми так увесь час робили! Подивись, яких успіхів ми досягнули!

Собацюра похилив голову.

— Як вам відомо, командире, — він явно зібрав усі рештки вояцького духу, щоб це сказати, — розумні машини вже випередили нас. Ми втрачаємо над ними контроль — вони стали такі розумні, що тепер перевіряють кожне рішення: чи корисне воно для нашого народу і для планети.

— Мене цікавить тільки одне, — процідив крізь зуби Дамп. — Де та учениця з Бульбашки і як сталося так, що вона зникла?

Він нахилив голову набік, ніби слухаючи когось, і кивнув.

— Ну так, логічно, — пробурмотів він.

Він обернувся й обвів поглядом своїх підлеглих. Джордж затамував подих — Дамп зупинив погляд на людині, яку він знав. Німу! Опікунка Геро! Тепер точно все пропало.

— Пані міністерко, — прощебетав Дамп, звертаючись до Німу. — А поясніть нам, будьте ласкаві, як дівчинка, за якою ви пильнували, змогла утекти. І чому тепер тут стоять два замурзані дурні, а не відмінниця з Бульбашки із потужним мозковим ресурсом?

— Ваша величносте... — сказала Німу, провівши пальцем за комірцем свого костюма. Вона виглядала дуже втомленою. — Я не знаю.

Вона, мабуть, подумала, що їй кінець.

— Вас змусили віддати свій першокласний генетичний матеріал, щоб виростити ученицю для потреб Едему. Ви могли зробити це добровільно. Але ж ні, ви постійно відмовлялися, то ж нам довелося вас змусити! Я казав вам, що нам потрібен учень чи учениця з потужним мозком. І не просто з потужним — з гігантським! Щоб вистачило розуму перемогти машини. Ви цілий час торочите, які ви віддані режиму, але чомусь не хотіли цього робити. Цікаво чому?

Німу голосно ковтнула. Вона мимоволі роззирнулася, шукаючи допомоги, і цим привернула увагу Джорджа до робота, який стояв поруч із нею.

Джордж перехопив його погляд. Той ледь помітно хитнув головою. Джордж стиснув губи. То не був Емпірей — робот, з яким він познайомився у Бульбашці, той, що піклувався про Геро. Цей був як дві краплі води схожий на звичайних роботів, що їх Джордж бачив по всьому Едему, — типовий урядовий андроїд. Ану ж цей робот має той самий інтелект, що й Емпірей, тільки тіло інше? Може, це Емпірей в іншому тілі? Зажевріла іскорка надії...

— У вас не найкраще прізвище, — уїдливо мовив Трелліс до Німу. — І ви провалили завдання: не дати машинам стати розумнішими за режим. Дівчисько було вашим останнім шансом. І ви його втратили.

«Прізвище...» — подумав Джордж. Він ніколи не чув, яке в неї прізвище.

Німу поблідла. Вона хотіла щось сказати, але так нічого й не видушила з себе.

— Ви звільнені, — сказав Дамп. — До побачення! Назавжди. А те дівчисько... Казали, що вона не така вже й розумна.

— Геро тільки дев’ять років, — озвався Джордж, ступивши крок уперед. Виразний юнацький голос луною прокотився по залі. — І вона розумна. Якби вона вчилася в нормальній школі, то була б здатна на все, що завгодно!

— Брехун! Фальшиві новини! — вигукнув Дамп, тицьнувши пальцем на Джорджа. — Ти мігрант і взагалі ніхто!

Але Джордж не здався.

— Ми потрапили в жахливу погоду — у грозу — і загубили Геро в лісі. Німу в цьому не винна.

— Жахливої погоди не буває! — верескнув Дамп. — Я заборонив узагалі згадувати про погоду! В Едемі тільки найкраща погода, а кожного, хто з цим не згідний, я особисто звільню!

— Безперечно, ваша величносте, — підтакнув Собацюра, геть позеленівши на лиці. — Напевно, це машини знову навипускали неправдивих новин.

— Кляті машини! — стиснув кулаки Дамп. — Треба їх зупинити! Яке вони мають право суперечити моїм рішенням і моєму баченню того, яким має бути світ? Вони не будуть мною керувати, хай навіть не мріють! В Едемі я головний! Я не потерплю, щоб якісь там машини втручалися і допомагали народу стати вільним!

Він обернувся до Джорджа.

— А ти, хлопчиську! — промовив він зловісно. — Що зробити з тобою і твоїм другом?

— Гм... — Джордж вдав, що задумався. — Можете відправити нас у космос! Тоді ви назавжди нас позбудетеся.

Залою прокотився здивований шепіт.

— Не знаю, що ти таке мелеш, — відмахнувся від нього Дамп. Але Джордж здогадався, що поцілив у яблучко.

— Ви ж збираєтеся в космос, — Джордж вирішив ризикнути, бо втрачати й так було нічого. — Ви ж збудували щось у космосі, правда? Що це? Космічна станція?

Раптом Джордж згадав про чоловіка, який заварив усю цю божевільну кашу: про Аліота Мерака, який колись намагався правити на Землі з орбітального космічного корабля. «Ну звісно! — подумав Джордж. Дамп теж, мабуть, про це марить».

— Ця вежа для вас занизька! Ви мріяли опинитися вгорі над усіма й панувати над цілим світом. Тому ви хочете сидіти в космічному кораблі й погрожувати ракетами всім, хто не слухатиметься вас на Землі!

— Навіть якби