Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

— Ні, сер, — знічено відповіла Німу. — Я вже казала вам: наші мережі не можуть налагодити з ними зв’язок.

— Є ще один варіант, — озвалася помічниця Дампа — худорлява жінка з білявими кучерями. — Може, хтось знає, де той розумний суперкомп’ютер, що посилає зашифровані повідомлення на Альбу, яких ми не можемо перехопити? Тоді ми змогли б попередити їх, що цей хлопчисько має важливу місію.

Джордж мовчав. Він уже давно зрозумів, що такий суперкомп’ютер є в Німу і що Емпірей — не зовсім звичайний робот. Але невідомо, чи може він передати повідомлення на Альбу. Залишалось тільки сподіватися.

— Не меліть дурниць, — пхикнув Дамп, якому гордість не дозволяла уявити, що таке могло творитися у нього перед носом. — Якби ми знайшли суперкомп’ютер, то вже б давно використали його, щоб зупинити машинне навчання і відновити контроль над машинами. Повернули б владу у свої руки!

Німу потерла чоло.

— Справді, ваша величносте, — ввічливо сказала вона, — якби в нас був суперкомп’ютер, то ми б не потребували її.

— Собацюро! — рявкнув Дамп. — Чому ми не знаємо, де суперкомп’ютер?

— Ми не припиняємо пошуків, — зніяковіло відповів Собацюра. — Але відколи ви забрали в людей доступ до навчання, це стало непросто. Ми не могли передбачити, що машини так швидко вивчать усе про людей і про те, як ми керуємо світом, а тоді підуть проти нас.

— Найголовніше, — втрутилася білява радниця Дампа, — що вона не має суперкомп’ютера. Бо якби вона і суперкомп’ютер знову об’єдналися...

Навіть Дамп зблід, уявивши таке.

— Підступна мерзотниця! Їй ніколи не дістанеться суперкомп’ютер! Ми навіть без нього сильні! Ми взагалі неймовірні. А вона — невдаха!

— Невдаха, без якої ви не впораєтеся, — пробурмотів Собацюра, втупившись у підлогу. — Інакше машини відберуть у вас владу.

— Брешеш! — закричав Дамп. — Мою владу живлять найкращі уми Едему! Поки я маю доступ до мозкових ресурсів Чудесної академії...

Радниця штурхнула його в кісточку на нозі. Дамп замовк.

— Заберіть звідси хлопчиська, — тицьнув він пальцем на Джорджа. — Виведіть його звідси — і хай пливе через Скрутну протоку до тої клятої діри! А там його або пристрелять у воді, або він допливе й повернеться разом із нею до Едему. Так чи так, — він лукаво вишкірився, — а я все одно виграю.

Дорогою до виходу Джордж почув голос Аттікуса.

— А я? — запитав той. — Що буде зі мною?

Але відповіді Джордж не почув. Він міг тільки сподіватися, що його лісовий приятель виживе в тій дивній залі на останньому поверсі хмародера...

І ось тепер Джордж плив у чорнильній темряві до Альби. Раптом він дещо відчув. Човник сповільнив хід. Спочатку він летів уперед на хвилях, а тепер плив усе повільніше й повільніше. Холодна вода раз у раз хлюпала йому на ноги — у стертих черевиках вони стали крижані. Джордж глянув на зорі. Колись дуже давно він та його найліпша подруга Енні не раз переходили через космічний портал, що його малював суперкомп’ютер Космос, і мандрували серед зірок. Вони розмовляли про науку і про Всесвіт та жили у світі, де — як їм здавалося — усе вдосконалювалося, а люди ставали розумніші й добріші. Як же майбутнє скотилося до такого?..

Нічний краєвид несподівано змінився: непроглядна темрява поза світло-жовтою плямою від ліхтарика, що його дозволили взяти Джорджеві, зненацька вибухнула світлом. Від нього аж заболіли очі. По воді ковзали сліпучі прожектори — за кілька секунд вони виловили його човник. Над головою загудів рій дронів: вони сфотографували його й передали зображення на суходіл. Джордж знав, що камера, вмонтована в його човен, теж фіксує все, що відбувається, і надсилає інформацію у Велику вежу Дампа. Пролунав автоматичний запис:

— Зупиніться! Розверніть судно! Ви незаконно вторглися у води Альби! Ви не маєте права тут перебувати! Повторюємо — ви не маєте права тут перебувати!

Але човен Джорджа далі рухався — вперед і вниз. Він плив, усе більше занурюючись під воду. У Джорджа не було вибору.

— Розверніть судно!— скомандував голос. — Вам заборонено наближатися до Альби! Ми застосуємо силу!

Човник орав носом хвилі, а Джордж напружено силкувався що-небудь придумати.

— Ви дієте на власний ризик!— застеріг голос. — До Альби заборонено наближатися з боку Едему! Ми випустимо на вас боєголовки!

«Надто вже суворі погрози проти хлопчиська в дірявому човнику, — подумав Джордж, — але, напевно, система запрограмована так, щоб дати відсіч військовим кораблям Едему». Він бачив ті судна, наїжачені ракетами, готові до нападу на далеку й невидиму примару Незалежного острова.

Не дивно, що Альба задіювала систему швидкого реагування, щойно найменший об’єкт перетинав її кордон.

У ту мить Джордж згадав про все, що з ним сталося: як він перелетів усю Сонячну систему в космічному кораблі, як космос постав перед ним у всій своїй величі й дивовижі. І як він завершив місію, долетівши до Землі. Тепер треба виконати і це завдання — не можна здаватися! Йому дещо спало на думку. Він мав останній шанс — тільки один! — і лишилося буквально кілька секунд, найдовших у його житті, до того як човник затоне або його обстріляють дрони.

Джордж підвівся в хиткому човні, по литки у воді, підняв голову й закричав туди, звідки світили прожектори. Вигукнув єдині слова, які могли його врятувати:

— Енні! Енні, це я — Джордж!

 це так виставу ти влаштував! Нічого не скажеш! — мовила Енні, сидячи по-турецькому на