Олексій Михайлович Волков - День відбуття

міг оговтатися від того, що сталося. Попри все, він чомусь вірив у здоровий глузд цих людей і не міг уявити, що його можуть убити. Їм явно потрібно щось таке, що було за межами його розуміння. Вони зроблять свою справу і відпустять його. Тим більше там, нагорі, залишились люди, які знають, куди і з ким він пішов.

Але важкі думки не залишали його розумну голову. Розумну, правда, не настільки, щоб уберегти господаря від подібних халеп. Що як одному лише Сергію відомо про склад групи? Що як його вже немає серед живих?

Ех, якби вчасно зорієнтуватися, скористатися Сергієвим втручанням, усе могло б бути інакше. Був момент, коли ця стервоза стріляла і пістолет не дивився у його бік. Вертепний досі, напевно, згадує його «незлим тихим» за розгубленість. Що з ним? У глибині душі Валерій не сумнівався, що його товариш упорався з Гайдукевичем — хлопець не промах… Але у того був ніж. Чи не поранений Сергій? Якби вдалося відібрати в дівки пістолет, а таку змогу Сергій йому додав, зараз вони б удвох шукали вихід на поверхню. Важко було повірити, що Гусяче Горло перекрите і єдиного відомого виходу із Західної сітки більше не існує.

Щоправда, Валерій таки зміг використати хоч якось момент Сергієвого нападу на групу — завернувши руку за спину, розв’язав два ґудзи на мотузку поки пістолет Юлії був приставлений до його голови, а сама вона, зиркаючи на сутичку, сичала йому жахливі погрози. Мотузок залишився висіти перекинутий через ремінь його штанів. Так йому принаймні здавалося.

І коли Юлія майже бігом повела його у Серце Диявола, на одному з розгалужень, зібравши усю рішучість, він кинувся убік. Напевно, там ще лишався якийсь вузол, бо Валерій відчув ривок назад, а в наступну мить дівка вже перекидалася по камінню. Вона так і не встигла вистрілити, а Валерій, здолавши метрів десять звивистого коридору, вимкнув ліхтар. Він довго просувався у темряві навпомацки, знаходячи руками знайомі обриси брил. Навколо були тиша та темрява. Нарешті Тализін зупинився і присів під стіною.

Він знаходився збоку від основного шляху до Серця Диявола, як і до Хмарочоса, адже обидві печери знаходилися в одному керунку. Намагатися знайти Сергія, повернувшись до Ущелини, чи йти до Хмарочоса? Навряд чи Сергій ще там. А якщо поранений? Він наказав тікати і намагатися вийти на поверхню. Валерій згадав його широкі плечі, м’язисте треноване тіло. Скоріш за все, він двинув цього бугая межи очі й на тому все скінчилося. І все-таки…

Повернутися і глянути. Тихенько, навпомацки. Так ні на кого не нарвешся. А якщо Сергій все-таки втік, а вони, нездатні нікуди дістатися, позбиралися і сидять там? Тоді повернутися означатиме втрапити прямісінько в лапи тим навіженим. Чорт забирай… Якщо шляху через Горло немає, то тяжко пораненому товаришеві однаково допомогти неможливо. А з подряпиною він дасть собі раду. Тим більше…

Продовжуючи зважувати аргументи, Тализін відчув рух. Здалося? Він завмер, прислухаючись, напружуючи очі, намагаючись якомога раніше розрізнити спалахи світла й підхопитися на ноги. Ні, здалося. Але за мить він виразно почув чиїсь кроки. Валерій підвівся. Хтось рухався у темряві, без світла. Сергій… Впевнені кроки того, хто знає кожен камінь. Він шукає його! Але щось несподівано гидко засмоктало у животі. Щось таке, що зупинило його палець на тумблері. Цей хтось крокував серединою коридору, не торкаючись стін. Наче бачив у цьому непроглядному мороці!

Кроки швидко наближалися.

— Серьога… Сергію, ти?

У відповідь мовчання. Кроки зупинилися просто перед ним.

— Сер…

Валерій мимоволі притиснувся до стіни спиною, відчувши холодну, вологу від поту сорочку. Це був не Сергій. Усім, чим завгодно, Тализін зараз відчував це.

Його дихання чулося десь згори, воно було глухим та об’ємним. Сморід, жахливий сморід! Він стояв навпроти Валерія так, ніби бачив його. Так, наче дивився. Палець затремтів на вимикачі, і панічний жах скував його м’язи та думки.

А наступної миті щось важке та тверде вдарило у верхню частину його каски, мало не збивши її з голови, завадила шлейка під шиєю. Тализін упав, затуляючись руками і очікуючи нових, страшніших ударів, але натомість…

Натомість його вуха почули… Звуки, яких не доводилося чути ніколи — глухі, розмірені, з короткими інтервалами. Лише коли кроки стихли за рогом, він усвідомив — це був сміх. Не в змозі навіть по-людськи вдихнути, Тализін торкнувся рукою власної голови. Вона була ціла, як і каска. Тільки скло і лампа ліхтаря розбилися. Піт, липкий і холодний, рясно стікав по його щоках, а у вухах ще й досі стояв нелюдський сміх. Сміх, місця якому не мало б знайтися навіть у пеклі.

XXXVI

Дві машини швидко рухалися трасою. Ранішній мороз попустив, але вітер встиг здути крупку, що нападала за ніч, і дорога була чистою та сухою. Тому водії, не шкодуючи, тиснули на газ.

Першою ішла міліцейська «Нива», у якій їхали Стефлюк з черговим оперуповноваженим міського відділу, командир загону «Беркут» та молодий чоловік на ім’я Юра — член правління місцевого клубу спелеологів. Саме його разом з двома іншими вдалося розшукати у святковий новорічний день і залучити до розв’язання цієї нестандартної справи. Саме йому та командирові «Беркута» і пояснював диспозицію слідчий.

— Поки що немає нічого конкретного. Але дружина того інженера піднімає серйозний хай. Є офіційна заява. До того ж з міськради вже товчуть по голові, вона туди виходи знайшла…

— Ясно, — сказав «беркут». — А скільки до тих Малиновичів їхати?

Останнє запитання адресувалося Юрі.

— Близько години, — відповів той, — якщо справно рухатися.

— А бізнесмена дома не шукали?

— Немає, — відповів Стефлюк. — Нікого з перелічених у листі вдома немає. Хоча особа останнього не встановлена.

— Ну, година туди, година назад… — розмірковував «беркут», — десять хвилин — дати по вухах туристам, щоб знали, як жартувати, — і додому.

— Давайте, хлопці, без жартів, — осадив його Дмитро. — Не подобається мені усе це чомусь…

Атмосфера у другій машині здавалася