Олексій Михайлович Волков - День відбуття

менш конструктивною. Тут не висували ніяких версій та припущень. Здорові хлопці, тримаючи на колінах автомати та позсувавши на потилиці чорні шапочки-маски, мляво перекидалися жартами та анекдотами — здебільшого невдало та без особливого натхнення. Очевидно, давалася взнаки зустріч Нового року. «Газик», що намагався не відстати від «Ниви», трусило на горбах та ямах, які траплялися на дорозі, і тоді хлопці одночасно підскакували, лаючись та відригуючи.

Позаду, них у тому ж напрямку рухалася ще одна машина. Вона не підскакувала на нерівностях, а йшла плавно та тихо і при бажанні легко могла б «вставити» дві перших. Проте новенька біла «сімка» трималася на значній відстані від «газика». На відміну від двох попередніх, у її салоні стояла напружена тиша. Обличчя водія та пасажирів висловлювали тривогу та хвилювання. У «сімці» їхали Інна Тализіна, її сестра з чоловіком та ще двоє хлопців з клубу спелеологів.

Жінки виглядали переляканими. Інна сиділа поруч з водієм, стискаючи в руках сумочку. Її обличчя було зовсім бліде, губи стиснуті, очі вологі. Сестра її примостилася ззаду між двома чоловіками. Пальці її в рукавичках тормосили трубку мобільного телефону.

XXXVII

Юлія несподівано зупинилася і потягла його за руку.

— Зажди, — попросила вона. — Я змучилася. Не можу більше. Трохи перепочинемо. Час ще є. Скільки нам іти?

— Гадаю, хвилин двадцять, — відповів Сергій.

Він присів під стіною поруч із Юлією. Вона дійсно була змучена. Сиділа, знявши каску, заплющивши очі та притулившись потилицею до каменю. Волосся впало на чоло і щоки, обличчя витяглося, та замість блідості на ньому чомусь з’явився нездоровий рум’янець. Тільки зараз Сергій помітив, що її трусить.

— Юля…

Вона здригнулася озираючись. Навколо все було спокійно.

— Мало не заснула, — промовила вона, потрусивши головою. — Дякую, що збудив. Не давай мені спати. Добре?

Озноб у неї посилювався. Тепер і вона це помітила, що додало стурбованості її вигляду.

— Юля, треба йти, — сказав Сергій. — Ти розпалена, змучена, а тепер ми сіли на каміння і тебе починає трусити. Ходімо, вже не так багато лишилося!

— Ні, — попросила вона, — я мушу хоч трохи перепочити, ну будь ласка…

Її очі дивилися на нього благально. Зовсім як тоді, коли просила не розповідати Гайдукевичу про дурну витівку з бійкою біля магазину. Знявши з себе куртку, Сергій накинув на неї і обійняв її рукою за плечі, другою загорнувши вилоги куртки. Юля прихилилася до нього й затихла.

— Тільки ти не спи, — попросила вона, — добре? Пообіцяй, що не заснеш…

— Обіцяю.

— І очей не заплющуй.

— Добре, не бійся.

— І ліхтаря не вимикай. Вони бачать у темряві…

Він нічого не відповів. Щось стиснуло горло і, напевно, тому сильніше пригорнув її до себе.

— Дякую, — промовила Юлія. — Мені завжди хотілося це спробувати. Коли ти жбурляв мене на килим, хотілося знати, як би в тебе вийшло це.

— І як же в мене виходить?

— Класно. Якщо мені не пощастить, згадуватиму цих кілька хвилин наступних тисячу років.

— Тобі пощастить, не сумнівайся.

— Ти не покинеш мене? Я хотіла сказати — тут, у печерах… — додала вона. — Я не зможу сама…

— Не бійся, — тихо сказав він. — Ми виберемося. Усе буде гаразд.

Відчуття, що цього не можна робити ні в якому разі, відтепер жило у ньому постійно. Але він нахилився і, притуляючись до неї щокою, поцілував її у заплющені очі — одне і друге, а потім тією ж щокою відчув вдячну посмішку жінки, якою захоплювався від першої зустрічі, яку поважав, знайомством з якою навіть пишався. Жінка, яка вміла переступити через себе. А зараз його тепло, його підтримка та захист були їй потрібні. І ще усвідомив, що завжди хотів і зі свого боку відчути її тендітне тіло у таких ласкавих, щирих обіймах. Не так, як тоді у гуртожитку. Хоча чому ж… І так теж, звичайно, хоча то було інше — справжнє божевілля. А зараз… Своїми думками він наче навіяв і їй спогади, бо Юлія запитала:

— А знаєш, чому я так вчинила? Тоді, у твоїй кімнаті…

— Що саме ти маєш на увазі? — не зрозумів він. — Чому наважилася чи, навпаки, чому так і не дозволила собі?

— А що тебе більше цікавить?

— Я гадаю, мені зрозуміло як перше, так і друге. На той момент, напевно, тобі хотілося мене так само, як і мені тебе. Тому ти роздягнулася і лягла поруч. До речі, на тобі був цей пістолет? Тому я і мав відвернутися? Так?

— Так, — промовила вона. — А чому тоді, по-твоєму, я пішла?

— Внизу у машині сидів Гайдукевич. Це був би надто цинічний вчинок. Ти на таке нездатна.

— Я дійсно нездатна на цинічні вчинки, — погодилася Юлія, — але справа не в тому. Якби я переспала з тобою, існувала ймовірність завагітніти. Якщо б таке сталося, це могла б бути дівчинка. У цьому разі андан, який я ношу, автоматично передався б їй. Тоді вони прийшли б уже не за мною, а за моєю донькою. Ти міг би свідомо віддати власну дитину на поталу таким істотам задля власного порятунку?

— Гадаю, ні, — сказав Сергій. — Я розумію тебе.

— А щодо першого ти майже вгадав, — продовжувала вона. — За невеликою похибкою.

— Що ти маєш на увазі?

— Я… я, звичайно хотіла… з тобою… Все так, але… Розумієш, у мене останнім часом з’явилося переконання, просто нав’язлива думка, що все це скінчиться погано, що мене чекає… ну, словом, те, що я розповідала тобі. Тому… Хотілося спробувати, ну, хоча б один раз у житті, як це… коли тебе кохає чоловік… у ліжку… Тим більше… Так, тим більше це був ти…

— Я не розумію, — промовив Сергій, збентежений цією плутаною фразою, — ти… хочеш сказати, що жодного разу не була