Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Юта скулилася. Їй почулися в цих словах глузи; раніше Остин ніколи не називав її красунею, та й ніхто не називав, нащо…

Остин пішов, а їй перехотілося вишивати.

* * *

Хвилі розбивалися об прямовисну скелю. Велетенські, горбаті, в білих жмутах піни, вони здавалися твердими й слизькими на дотик; сонце просвічувало крізь їхні важкі тіла.

Верхній край скелі був затягнутий хмарами. Хмари здіймалися й пухли, аби одразу витончитися й розтанути без сліду, перетекти в сусідню брилу, клубочитися, вивернутись навиворіт, поглинути й бути поглиненими…

Арман нескінченно міг дивитися на їхню стрімку, моторошну гру.

Він піймав себе на думці, що Юта оцінила б це видовище. Він не міг позбутися болісної звички — уявляти, що Юта дивиться на світ разом з ним, його очима… Швидше це він тепер намагався дивитися очима Юти, переживаючи за неї й захват, і подив, і страх…

Він знав, що скеля, все така ж гладенька й прямовисна, роздирає гряду хмар та тягнеться вище, ще вище, аби впертися в небо. Тут не літали — ні птахи, ні дракони.

Світ же скелі був подібний до світу замку — безліч темних переходів, більше схожих на нори. Той, Що Дивився Зі Скелі, більше не з’являвся.

Темний інстинкт, який вів предків-драконів просто до мети, проростав тепер в Армані дедалі сильніше й владніше. Скоряючись йому, Арман рушив в темряву.

Йому не доводилося думати й вирішувати — його притягувала безіменна сила. В скелі гніздилося ще що багато Тих, що Дивляться — але їхні погляди були слабкіші й тонші за погляд Того, кого Арман зустрів напочатку. Він відчував їх праворуч і ліворуч, вони впиралися йому в спину — проте в обличчя чомусь не хотіли або не наважувалися дивитися.

І він тягся, намагаючись не думати про те, що замість неба над головою — тисячолітні згустки каміння, кладовище вітру й хмар. Час уповільнився — роблячи крок, він устигав передумати сотні думок, не доводячи, втім, жодної з них до кінця…

Так ішов він у цілковитій темряві, супроводжуваний поглядами, і минуло, може, сторіччя, перш ніж він зненацька збагнув, що склепіння над головою більше немає.

Чорнота не відступила, а, схоже, стала густіша, але Арман чомусь вірив, що це ненадовго. Він сів, де стояв, підібгав під себе схрещені ноги й став терпляче чекати.

І чекання його було гідно винагорождено.

Спочатку він побачив бліду, зламану лінію високо над собою. Потім усе, що залишалося над лінією, стрімко стало наливатися світлом, а те, що було нижче, залишалося оксамитово-чорне. Розлам в небесах дедалі яскравішав, і Арман вирішив був, що тут, на межі світу, небо тріснуло, немов старе магічне дзеркало…

Проте світло прибувало й прибувало, лінія розпадалася, і Арман, затамувавши дух, прошепотів, сам того не усвідомлюючи: «Дивись, Юто!» Перед ним наливалася сонцем кругла чаша долини, оточеної немислимої висоти горами.

У розламах плазували чорні тіні — Арман спершу сприйняв їх за живих істот, але то все ж були тіні, хоча й досить потворні. Сонце заганяло їх глибше в тріщини, а вище, викарбувані в синім склепінні, сліпуче палали крижані вершини.

Арман дивився, вражений. На якусь мить йому здалося, що він бачить велетенську щелепу з півколом блискучих зубів — ошкірених, хижих. Картина, що відкривалася йому, була страшна й велична водночас — гори стояли, наче пам’ятник комусь вічному, хто сміється над часом, наче виклик усім силам світу.

Шкода, що Юті ніколи не побачити цього…

За два з гаком сторіччя свого життя Арман теж не бачив нічого подібного. Скелі були його батьківщиною, приходилося й полювати в горах, і, може бути, для ящірок, що гріються там на сонці, ті гори теж були потрясінням… Тепер сам Арман відчув себе ящіркою — маленькою, навіщось крилатою тваринкою.

Може, це гори Прадракона?

Забувши про голод і спрагу, він набув драконячої подоби й злетів у вузьке, замкнене вершинами небо.

Тепер він дізнався, що таке холод.

Протискуючись між вершин, закутих у крижаний панцир, огинаючи напівпрозорі каламутні брили, він прагнув далі, ведений лише інстинктом і передчуттями. Повітря стало рідке і ніби порожнє — щоб утриматись, дедалі частіше доводилося махати крильми. Дихав він тепер так часто, що обморозив горлянку й не намагався вже видихати вогонь; блискучі корони кожною гранню віддзеркалювали сонце, і, лишаючись холодним, воно засліплювало й палило. Арману здавалося, що він обвуглюється в польоті, так і не встигнувши зігрітися.

За горами вставали все нові й нові гори, безмежна гірська країна. Арман раз у раз опускався на змерзлий сніг, відпочивав, зісковзував… Чотиригранна крижана брила була не перша на його шляху.

Він обігнув її, не маючи сили здійнятися вище й пролетіти над її вершиною.

У сіро-синій глибині йому привидівся темний силует.

Передчуття наказало йому повернутися; наблизивши драконячу морду до крижаної стіни, він довго вдивлявся, посмикуючи згорнутими крильми.

Він розгледів довгу шию й потужний хребет, уздовж якого тягся масивний гребінь. Переступаючи лускатими лапами — пазурі вп’ялися в слизьку крижану кору — він обережно рушив в обхід.

Брила виступала могутнім кутом, і, минаючи його, він зустрівся поглядом з одним широко розкритим оком, котре незряче дивилося з-під надбрівного щитка. Арман став.

Вмерзлий у брилу дракон, здавалося, намагався вирватися зі скам’янілого льоду. Морда його застигла за кілька кроків од краю, і половину її, звернену до Арману, була видно до останньої лусочки. Обриси тіла губилися в глибині.

Хто це був? Чи не Хар-Анн, сорок третій у роді? Але скільки ж століть тоді простояв він тут, спійманий, полонений, позбавлений вогню й загиблий страшною для дракона смертю?

Арм-Анн зібрав усю свою силу й, перемагаючи біль в обмороженій горлянці, дихнув полум’ям на крижану брилу. Полум’я вихопилось двома мізерними язиками, лизнуло лід й одразу вщухло. Поверхня брили біля мертвої морди Хар-Анна вкрилася застиглими патьоками, наче залита дощем шибка.

* * *

За тиждень Остин знову поїхав, і знову повернувся, й поїхав знову.

Повернувся, як і перше, веселий; гвардійці й придворні, що складали його почет й охорону, галасували, реготали і якось особливо низько вклонялися Юті, і їй ввижалися глузи, сховані у вусах. Вона лаяла себе за дурні помисли й глухі, недоречні підозри, що заворушилися в душі відтоді, коли якийсь барон хихикнув за її спиною й підморгнув гвардійському лейтенантові. Юта побачила його гримасу, що відбилася в срібному кубку на столі, і довго опісля її мучило ганебне питання: чому підморгнув? Чому за спиною?

Тоді, здається, королівський почет в’їжджав у палацову браму, Юта дивилася з вікна, як Остин, красиво