Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Прадракон?!

— Так, так… Він зростав у мене на очах, я завжди був проти цієї божевільної його ідеї — полетіти за море… Але батьківщина його не тут.

Арман нерухомо лежав на гострому камінні. Слова Того, Що Дивився, сповнили його жахом; погляд, джерело якого було десь у темній глибині, давив і тиснув. Арман жодного разу не наважився подивитися просто назустріч цьому поглядові, однак і втупившись у діл, відчував його — пильний, невідривний.

— Батьківщина його не тут, — продовжував Той, — його підкинули… Хтозна, звідкіля його підкинули — може, з зірок…

— Прадракон не може бути підкидьком, — глухо сказав Арман.

— Можливо, можливо, — легко погодився голос. — Хоча хто може запевнити, що всіх нас не підкинули в цей дивний світ?

— Хто ти? — запитав Арман так само глухо.

— Хіба можна відповісти на це питання? — здивувався Той. — А хто ти?

— Моє ім’я Арм-Анн.

— Хіба в імені суть? Що каже про тебе твоє ім’я?

— Я двісті перший нащадок великого роду, — Арман перевів подих, погляд з темної порожнечі дедалі важче було витримувати.

Здається, голос усміхнувся:

— Цей хлопчик наплодив безліч нащадків… Ти схожий на нього, молодий драконе.

— Можливо, — повільно відгукнувся Арман. — Він був перший у роді, я ж — останній.

— Кільце, — сказав Той, Хто Дивився.

— Що? — не зрозумів Арман.

— Кільце. Перший — це останній й є. Коло замкнулося.

Якийсь час Арман лежав, перетравлюючи його слова. Потім промимрив крізь зуби:

— Ти філософ… Не міг би ти відвернутися хоч на трохи? Мені… важко, коли ти дивишся.

— Як же я можу не дивитися? — здивувався Той.

Помовчали.

— Я хочу піти, — сказав Арман.

— Зовсім піти? Піти із цього життя?

В Армана щось тьохнуло в грудях — чи то страх, чи то, навпаки, радість.

Скеля ледь омітно здригалася від ударів прибою. Однак у мирний звук хвиль не впліталися звичні крики чайок — тихо, ні звіра, ні птаха.

— Н-ні… — промовив він насилу. — Я ще… не вирішив.

Погляд став іще пильніший — Арман задихався під ним.

— Вирішуй, молодий драконе. Тому хлопчикові теж було важко.

— Відвернися, — видихнув Арман, затуляючи обличчя руками.

Відповіддю був звук, схожий на короткий сухий смішок.

— Тобі ще доведеться вирішувати. Тебе чекає… Ні. Спершу вибери.

І знову — короткий смішок. Погляд зник.

Арман підняв голову — із глибини скель, віддаляючись, долинали важкі кроки.

* * *

Після випадку в мисливській хаті, коли Остинові вихваляння перервало неголосне Ютине зауваження, у відносинах чоловіка й жінки стався раптовий і різкий розлад. Король дедалі частіше нехтував подружньою спальнею. Розлад у вінценосній родини не лишився непомічений.

Шепотілися покоївки; їх шепіт долітав до Ютиних вух і вкривав їх кольором сорому. Іноді їй хотілося заткнути геть усі балакучі пельки заразом — але вона ще стримувалася, вдаючи, що нічого не чує.

Якось увечері вона зробила спробу порозуміння.

— Остине, — недбало сказала вона за вечерею, яка, як і інші палацові ритуали, залишалася непохитною, — я б хотіла поговорити з тобою.

Він подивився на неї без жодного виразу — так принаймні їй здалося, — і повільно потакнув головою.

Вона кликала його прогулятися по засніженій галявині, одначе король наполіг, щоб розмова відбувалася в його робочому кабінеті. Кабінет гнітив і сковував Юту — їй здавалося, що ці стіни мають особливо довгі вуха.

Остин сіл за стіл — млявий, байдужий, втомлений. Підперши щоку кулаком, втупився в вікно.

— Остине, — Юта залишилася стояти, притулившись до стіни, — Остине… Якщо я винна, вибач мені. Знаєш, іноді незначні дрібниці здатні розсварити людей… Але я не хотіла…

Він рвучко підвів голову:

— Незначні дрібниці?! Як ти посміла стати межи мною й моїми… воїнами! Моїм народом!

Король підвівся, впустивши додолу якісь забуті папери. Папери розсипалися віялом. Юта скулилася в грудку.

— Ти поводишся, як… простолюдинка! З тебе вже сміються… А якщо вони сміятимуться з мене?! — уявивши ймовірність такого жаху, Остин сполотнів.

Юта дивилася, як смикаються його губи, як зблискують обурені очі, і в якусь мить їй здалося, що між нею й королем обростає кам’яною коркою товстий холодний мур. Відчуття раптової відчуженості було таке сильне й виразне, що Юта похитнулася. Горгулья, вони чужі.

Дитинство, юність, сни…

Роздратовано крокуючи кімнатою, Остин наступив на білий листок паперу — начебто важку печатку поставили на куточок чистого аркуша.

— Ця істерика в Акмалії… І тепер ця витівка… — Остин вимахував рукою й розсікав нею повітря. — Невже так важко жити за законами країни, яка тебе прихистила?

— Прихистила? — тихо запитала Юта, не відриваючи погляду від темного відбитка королівського підбора. — Як сирітський притулок? Я думала, ти мене любиш…

Остин переривчасто зітхнув, перестав крокувати і відійшов до вікна. Постояв, ледь відсунувши оксамитову портьєру. Обернувся:

— Так… Авжеж… А тепер іди до себе, я маю багато роботи.

Два дні потому королю знадобилося відвідати Акмалію. Хтозна чому, але Юті не до душі була ця поїздка. Не тому, що важко було розлучатися з Остином — відчуження тепер розляглося між ними, наче дебелий крижаний звір. Однак думка про Акмалію була їй з певного часу огидна.

Остин, можливо, дотримувався іншої думки. Споряджено було королівський загін; на знак прощання Остин, неухильно дотримуючись палацового етикету, торкнувся губами Ютиной руки. Рука здригнулася й вивільнилася.

Потяглися довгі дні без Остина — і королева з подивом зрозуміла, що вони майже не відрізняються від тих, що були проведені разом з ним. Та сама низка ритуальних обідів і вечерь, та сама вічно однакова зачіска, п’яльця з суворо приписаними візерунками… А без одноманітних любощів вона нітрохи не страждала — чим теж була неабияк здивована.

Перебільшено старанно вона снувала голкою, переносячи на тонке полотно кимось придумані візерунки; у задушливій густій тиші наглухо закритої кімнати до неї приходили дивні думки й видіння.

Вона бачила Остина — усміхненого хлопчика, стриманого підлітка. Ось він іде алеєю замку, її рідного замку, рідного дому… Мимоволі надходило те давнє, забуте почуття, коли від припливу крові вуха скоро повідпадають, і ніяка сила не зітре з обличчя дурнувату посмішку, а навкруги ж люди, і що, як помітять… І Юта всміхалася, схилившись над п’яльцями, але у відповідь відразу приходив інший спогад — скривавлена голова оленя, приторочена до сідла, байдуже обличчя чоловіка — порожнє, чуже… Юта закушувала губи, і ось уже вмираючий король Контестар намагається всміхнутися: «Ти хороша дівчинка… Маю надію, що Остин це зрозуміє». І відразу — дракон покірно підставляє голову під удар сталевого дрюка з шипами…

Арман! Юта вкололася голкою й замарала вишивку кров’ю.

Остин повернувся майже за два тижні. Палац одразу сповнився багатоголосим гамором і реготом; король зайшов привітатися із дружиною й застав її за вишиванням.

— Здорова була, моя красуне! — викрикнув він весело