Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

випроставшись у сідлі, помахує рукою придворним, що збіглися його зустрічати… Потім він прибув до дружини, незворушний, як підручник з палацового етикету, завченим рухом потягся до її руки й рівним голосом вимовив належну для такого моменту фразу:

— Ваша величносте, моя дружино, як я мріяв знову побачити вас.

Прибулі разом з ним вклонилися, Юта кивнула й відійшла до вікна, Остин теж кивнув і вийшов, а почет його поспішив за ним, штовхаючись у дверях… Отоді-то Юта й побачила баронову усмішку, яка, втім, могла стосуватися чого завгодно, а зовсім не її, і не цих холодних та правильних, вкрай офіційних слів Остина. Та й хто заборонить придворним сміятися!

Однак отруту була пролито, і Юта, яка все життя палко зневажала плітки й переморгування, отруїлася непомітно для себе.

Здавалося, що кожна покоївка з неї кепкує; всі, навіть пажі, навіть бабуся-вишивальниця, усі знали щось, що змушує багатозначно кривитися їхні роти, що надає ввічливим, шанобливим голосам приховану нотку знущання… Юта знову, але значно гостріше, ніж в юності, усвідомила свою некрасивість.

З Остином вони давно не розмовляли по-людськи — тільки гладкі, безпристрасні, запропоновані Ритуалом фрази. Король жив своїм, цілком чужим для Юти й, очевидно, безтурботним життям — виряджав і приймав гінців, як правило, з гербом Акмалії на рукавах, все частіше виїжджав на полювання, занедбавши державні справи, десь пропадав по кілька днів…

Піддавшись нападу роздратування, Юта викинула п’яльця й виставила бабусю-вишивальницю з усім її стосом рекомендованих зразків. Натомість наказала подати собі папір та письмове приладдя.

Вона сіла писати листа сестрам і матері, однак потрібні слова не приходили, а перо то дряпало, то крапало на аркуш. На папір лягали безладні скарги, Юта сердилась і закреслювала, закреслювала й сердилася, аж доки, на хвилину задумавшись, не виявила раптом, що, не намагаючись уже писати, безглуздо водить пером по паперу.

На біле поле лягали лінії, кола, змійки й дуги… Юта не вміла малювати, але з-під пера зринули раптом обриси кошлатого птаха. Закусивши губу, Юта домалювала поруч іще одного такого ж птаха й трьох маленьких — пташенят. Подумала й додала кошик-гніздо.

Вона тоді, пригадує, запитала: «Вважаєш, калідони не повернуться, Армане?» А він відповів: «У цьому житті ніщо просто так не повертається».

Він мав рацію. Ніщо не повернеться тепер.

Королева знову вмочила перо в чорнильницю. Рука її вивела серед закарлючок: «З’являється місяць… перловий пазур першого в світі… дракона…»

І знову крапля — жирна, мов сита блощиця, зісковзнула з пера та вбила останнє слово.

Якось до вух королеви долинула випадково кинута кимось фраза:

«…Хіба ж винний? Одружився ж не з власної волі…»

Мало про кого могли говорити в палаці. Сотні людей одружуються й виходять заміж, чому ж Юта не склепила очей тієї ночі?

Одна посеред широкого холодного ліжка, під парчевим балдахіном, з мерехтливим каганцем коло ліжком, оточена млостю й розкошами, королева геть ізгризла шматок подушки.

Не з власної волі. Його примусили. Одружений через обов’язок. Всі це розуміли й розуміють, і лиш вона…

Перевертаючись і збиваючи простирадла вкупу, вона прокляла Армана. Згадуючи двобій із принцом, нескінченно повторюючи його перед своїми очима, викликаючи з пам’яті найдрібніші деталі, вона зрозуміла з ясністю сонячного дня, що Арман подарував її принцові.

Подарував… Вона не витирала злих сліз, які рясно зрошували подушку.

Навіщо?

Безглуздо витріщаючись на балдахін, вона пригадала давно почуту історію, начебто напередодні битви Остина з драконом просто на судове засідання з’явився чоловік… Що він говорив, повторювати ніхто не наважувався, однак наступного дня тодішній принц виліз на коня та…

Армане, ти провокатор. Те, що ти зробив, Армане, не може бути виправдано. Акторе, балаганний акторе, блазеню цирковий…

І тут Юту обпекло. Гарячково потягшись, вона вчепилась у простирадла двома руками.

Вона ж ледь не вмерла з радості, побачивши Остина в магічному дзеркалі. Вона ж була по вуха щаслива. Вона боялася за принца, й летіла йому назустріч, стрибаючи по камінні, мов дика коза… І мов дика коза, кинулася визволителеві на шию, і чекала весілля, раз у раз умліваючи від солодкого передчуття… А може, все це було лиш випробуванням, іспитом, і Арман волів, щоб вона витримала це випробування?

Не в змозі більше борсатися в ненависному ліжку постелі, Юта рвучко підхопилася й, як була в нічній сорочці, вибігла на середину кімнати.

Вона зрадила Армана.

Вона поплатилася.

Над ранок вона спромоглася заснути.

Сон її був сповнений хмарами й калідонячим пухом.

Біло-рожеві, мов чудернацький витвір кондитера, вони сповивали її й несли над землею, і гостре, незрівнянне відчуття свободи й польоту сотнями голочок вп’ялося в Ютину шкіру, так що волосся встало сторч… Уві сні вона була крилатою істотою, може, калідоном, і той, хто подарував їй це все, був поруч. Той, хто подарував їй право літати, ширяв на відстані витягнутого крила.

Юта пронизувала тремтливі боки хмар, і були вони подібні до білих язиків полум’я — так само звивалися, перетікаючи одна в одну, облизуючи небо… І страшно й весело було тонути в цій безмовній небесній пожежі, у холодному каміні небес…

Той, хто подарував їй політ, простягав руку крізь товщу калідонячого пуху, і вона відчувала прохолоду його долоні.

«Армане… Я помилково народилася серед людей… Я мусила народитися… Серед драконів…»

Вона прокинулася й довго лежала, дивлячись сухими очима просто перед собою.

Арман хотів їй щастя. Він улаштував їй щастя… Як міг. Через утрату… Проте людина, що літала на драконі, не може жити згідно палацовим Ритуалам.

Помре від туги.

Сталося так, що нащадок вмерзлого в лід Хар-Анна перевалив через гори й залишився живий.

Холод відступив; крила вже не несли Армана-дракона, і тому він просто шкандибав, забувши перетворитися на людину.

Спершу пазурі його залишали на каменях довгі глибокі подряпини, потім непомітно для нього лускаті лапи з кожним кроком дедалі більше стали в’язнути в дрібному кам’яному кришиві, і він ледь переставляв ноги, коли передгір’я залишилося за спиною й перед Арманом простяглася жовта рівнина.

Це було те ж таки море, але море нескінченного дрібного піску. Поверхнею його ходили брижі; великі хвилі здіймалися й опадали, стиналися з розгону й мінялися місцями, а що діялося в глибині, на самому дні, в золотій товщі — цього Арманові не судилося знати. Тому він просто стояв і дивився, і пісок протікав межи вбраними в луску пазуристими пальцями.

Сонце піднімалося дедалі вище, пісок із золотого ставав білим; Арман відчув, як оживає полум’я в давно вже холодній горлянці.

І він дихнув вогнем, і пісок біля його ніг сплавився на корж.