Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

мудрість — про те сакральне знаття, що дає «всьому творінню» шанс на духовне просвітління: «небіжчик дід / казали: треба тільки слово знати, / то й в лісовичку може уступити / душа така саміська, як і наша». Самого «слова» (гнозису?), одначе, вже не знає ніхто — колишня езотерична релігія, як то згодом переконливо продемонструє Д. де Ружмон на прикладі лицарсько-катарської містики, безнадійно зредукувалась до «байки», міфологічного переказу, і коли Лукашева мати, призвичаєна жити за законами фізики й сприймати світ намацально-практично, цілком логічно для «стихійної матеріалістки» цікавиться: «Ну, а куди ж тоді відьомська пара / подінеться?» (як же, мовляв, закон збереження матерії?), то така теологічна дискусія дядькові Леву вже явно не по зубах: «От ліпше заберуся до роботи, / як маю тут жувати клоччя!», — ясно, що він і сам не знає відповіди. Ключа, отже, втрачено — наділених священним знаттям відунів-«пневматиків», як називали ранні гностики «просвітлених» (по-катарському, «досконалих»), більше не зосталось, і самотнім відважним «психотикам», спраглим Світла, сподіватися на своєму духовному шляху учителів-наставників уже нема звідки (дядько Лев, при всій своїй вирозумілості до Мавки, негоден запропонувати їй нічого, крім суто платонічного співчуття). І якщо Мавці, після всіх її земних страждань — обрáз, розчарувань, принижень, мук ревнощів та зради і, нарешті, добровільного віддання себе у владу пеклові в обмін на забуття (аналог самогубства), — таки вдається, на дні пекла, знайти «в серці <…> теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає» (sic!) і вийти назад у наш «серединний», людський світ, то це виключно завдяки тому, що вона цілий час, від першої хвилини свого духовного пробудження на звук Лукашевої (=«Орфеєвої») сопілки, зберігала непохитну, істинно релігійну  в і р н і с т ь  єдиному відблиску Епінойї Світла, доступному на землі, — б о ж и с т і й  л ю б о в і. Amor, отже, відкриває доступ до гнозису[292] (власне того досвіду і тої мудрости, котрих інакше в земному світі не здобути!); а вже гнозис увінчує духа (Мавку) безсмертною душею і дарує душі (і Мавчиній, і Лукашевій) визволення з-під влади поцейбічних (кармічних) законів, т. зв. «індивідуальне спасіння»[293]. Ось так, у кількох рядках, можна зрезюмувати метафізичний смисл того, що діється в «Лісовій пісні».

Те, що Мавка в усіх своїх вчинках керується виключно вірністю своєму коханню, що її кохання — то, властиво, мученицький спит, свого роду хресна дорога, складена з постійних самопожертв, і що цією дорогою Мавка проходить послідовно й до кінця, «не зрадивши ані на мить себе», добачив уже В. Петров. Не вживаючи, зрозуміло, одіозної в 1920-ті релігійної термінології, він, однак, досить прозоро окреслив Мавку як майже канонічну християнку-страстотерпицю: «За ненависть — пробачення, за ворожість — добрість»[294], — поведінка, здавалось би, ідеально згідна з етосом християнського смирення, і зацитовані при цій нагоді Мавчині крилаті слова «муку / свою люблю і їй даю життя» мали наголосити насамперед отой «мироносний» мотив — усепрощенство, лагідність (по-євангельському, «негнівливість»), незаздрісність до «чужого щастя» («Стою та дивлюся, які ви щасливі» В. Петров щиро сприймає за добру монету, не вловивши тут Мавчиної жорстокої іронії, — адже назвати Килинине хатнє пекло «щастям» можна хіба в геть уже непритомному стані[295]!), — і всі ті «великі страждання» покірно зносяться, мовляв, як ціна, заплачена «за кожну крихту радости»[296]. Тут уже все перевертається, типово домонтовичівським трюком, з ніг на голову (от хто б досконало вписався в постмодерністський дискурс, якби дожив до нашого часу!): сам собою феномен любови-жертви зафіксований абсолютно правильно, а тільки-но діло доходить до витлумачення, В. Петров, як вправний «ідеологічний жонглер», зараз же впихає краплену карту такої противної Лесі Українці фроммівської «ринкової психології», нічтоже сумняшеся пустивши при цьому повз вуха навіть власну заяву Мавки (у відповідь на Килинине: «Тобі не заплатили за роботу?»): «Мені ніхто не може заплатити» (sic! — курсив мій. — О. З.). То-то й ба, що мука Мавки невіддільна від її щастя не тим, що складає буцімто такий собі «психологічний чинш», котрим щастя вроздріб, по «найменших краплинах», «купується» (вище ми вже бачили, що для Лесі Українки подібна настанова є однозначно «рабською»!), — а тим, що якраз ця мука per se і є щастям: незрозумілим ні Килині, ні В. Петрову-Домонтовичу, зате цілком врозумливим, ба більше, єдино вартісним і єдино жаданим для прямих попередників Мавки на шляху духовного «просвітління», а заодно й прямих літературних попередників Лесі Українки, — маю на увазі дійсних «лицарів Блакитної Троянди», авторів лицарських романів т. зв. «Ґраалевого циклу», або «Круглого столу».

Порівняймо між собою три тексти.

«De tout les maux, le mien différe; il me plait; je me réjous de lui; mon mal est ce que je veux et ma douleur est ma sente. Je ne vois done pas de quoi je me plains; car mon mal me vient de ma volonté; c'est mon vouloir qui devient mon mal; mais j'ai tant d'aise a vouloir ainsi que je souffre agréablement, et tant de joie dans me douleur que je suis malade avec délices»[297] («Від усіх мук моя різниться; я люблю її, у ній моя втіха; я бажаю її, і мій біль є моїм здоров'ям. Я не маю на що нарікати; мука-бо моя приходить до мене по моїй волі; то моя воля стає моєю мукою; але стільки втіх маю в тому, щоб так воліти, що страждаю радо, і стільки розкоші в муці моїй, що я хворий од щастя».)

Це — провансалець Кретьєн де Труа, той, котрий, серед іншого, написав у 1180-х pp. при дворі графа Шампанського «Персеваля, або Казку про Ґрааль» — перший із романів «Ґраалевого циклу».

А ось німецький міннезінґер Райнмар — століттям пізніше; катарська віра вже поза законом, Прованс вогнем і мечем повернено в лоно католицької церкви — залишилась тільки література, і на місці вчорашнього екстатично-молитовного лепету поступово розвивається гризька рефлексія: /.-

«Waz tuon ich, daz mir liebet daz mir leiden solte?»[298] («Що кою я, люблячи те, що мусить мене ранити?»).

І нарешті, Мавка — її відповідь усім відступникам «Церкви чистих», всім, хто за минулі століття завагався і впав у сумнів:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

М а р и щ е.  По чім ти знаєш те?

М а в к а.            По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

У такій відвертій афористичній формі цього не знаходимо і в провансальців (щоправда, їхні священні книги інквізиція знищила, катарську гностичну доктрину реставровано в нові часи головно за