Максим Іванович Кідрук - Навіжені в Перу

Нерідко, щоправда, обходилось взагалі без посадки: Кеша просто не дотягував до злітно-посадкової смуги (далі — ЗПС). У таких випадках безталанний птах боляче гепався на підлогу, після чого довго і тужливо галакав «а-а-арр! а-а-арр!», подеколи розбавляючи голосіння перченими слівцями, завченими з американських бойовиків.

Одного дня мамуня Артемчика поралась на кухні з консервацією — пхала в банки перець і закручувала його на зиму. Я не експерт у консервуванні городини, однак, наскільки мені відомо, перед тим, як бгати перець у банки, його слід варити чи щось таке. Спеціально для цього на плиті стояв величезний металевий тазик: метр двадцять у діаметрі і сімдесят сантиметрів у висоту.

Тихенько грало радіо, Тьомикова мама наспівувала Пугачову, Кеша сидів на холодильнику праворуч від плити і по-парубоцьки пританцьовував під час приспівів…

Все почалось через клятий полумисок з лусканими горіхами, забутий Артемом на шафці у дальньому куті кухні. Дебелий «олександер» ненароком угледів його і практично без вагань вирішив летіти. Свіжі почищені горіхи — це вам не абищо!

Переліт намічався важкий — аж через усю кухню, — тому папуга відповідально підійшов до підготовки. Він ретельно спланував маршрут: в якості ЗПС вибрав ідеально рівну поверхню кухонної тумбочки, яка підпирала газову плитку з лівого боку, запасним аеропортом обрав табуретку, залишену мамою посеред кімнати. Потому, розім’явши крила, Кеша дочекався того моменту, коли мама мого друзяки відвернулась від плити, і спурхнув з холодильника…

Чесно кажучи, висоти хатнього рефрижератора, з якого стартував папуга, було цілком достатньо, щоб долетіти до тумбочки з горіхами, навіть не дуже вихаючи крильми. Одначе обраний Кешою напрямок польоту мав деякі особливості, котрі змусили «олександера» маневрувати на межі своїх можливостей. Річ у тім, що прямо над плитою висіла шафка з кухонним начинням. Через це нашому доблесному літуну слід було пролетіти точно у проміжку між тазиком, де варився перець, і днищем підвісної шафи.

Перші дві секунди політ тривав нормально, а потім Кеша несподівано розкумекав, що надто швидко втрачає висоту. Незважаючи на погану видимість в районі приземлення, спричинену випарами з киплячого тазика, папужка усвідомив, що, намагаючись уникнути зіткнення з шафкою, він опустився надто низько і до ЗПС уже не долетить. На третій секунді, знаходячись акурат над газовою плитою, він зробив відчайдушний поворот, намагаючись зайти на посадку на запасний аеродром (на табурет цебто), але через надто різкий маневр ввійшов у штопор і… звалився в клекітливий окріп. Якби в той момент, коли Артемова мама повернулася до плити, щоб насипати в тазик покришену петрушку, Кеша виплив на поверхню, папужку ще можна було б порятувати. Одначе плавав Кеша ще гірше, ніж літав…

Потому був ще Сильвер, невеликий і дуже кмітливий червонохвостий жако[41]. Цей навпаки — літав аж надто вправно, чим, до речі, дуже пишався.

Сильвер страх як любив змагатися. Він постійно намагався довести членам Артемової родини, а також окремим гостям, що літає швидше, ніж вони причиняють двері. Щоразу, бачачи, як хтось із домашніх прямує в іншу кімнату, збираючись захряснути за собою двері, Сильвер на граничній швидкості летів слідом і в останню мить прослизав поміж дверима та одвірком, з переможним щебетом залітаючи в кімнату. Його рекорд — 243 рази. На двісті сорок четвертому тато Тьомика перервав вражаючу безпрограшну серію папужки, довівши, що зачиняє двері на одну десяту секунди швидше… Починалось усе як завжди: батько чимчикував у спальню, Сильвер тишком-нишком ув’язався слідом, готуючись виконати свою улюблену фігуру вищого пілотажу. Несподівано сердешна птаха потрапила у зону стійкої турбулентності, спричинену сильним коридорним протягом. Тож поки Артемів татко, не підозрюючи, що горопаха жако за його спиною з останніх сил протистоїть нельотній погоді, тягнув двері на себе, папуга не справився з керуванням і… не встиг залетіти в кімнату. Якщо бути точним, він не встиг залетіти туди повністю: у спальню впурхнула одна голівка, а ніжки бідаки Сильвера так і лишилися стирчати в коридорі…

Ну все, досить! Далі я не розповідатиму. По-перше, через те, що всі, кому я давав почитати цю історію перед друком, дійшовши до цього місця, починали поводитись дещо неадекватно. Когось забирали в лікарню з жахливими розладами психіки, хтось сповзав від стіл весь у сльозах на межі серцевого нападу, а дехто шукав щось важкеньке, аби віддубасити мене. А по-друге, взявшись розповідати смішні історії про папужок, я дещо захопився. Адже у дійсності ця оповідь зовсім не про папуг, а винятково про хом’яків і про мого друзяку Тьомика.

Отож після такого розлогого й пухкенького вступу, який, вже мені пробачте, вийшов більшим, ніж сама історія, гадаю, настав час перескочити до основних подій, про які я з самого початку збирався вам розповісти.

4

Не скажу, що ідея вкласти гроші в уже розкручений бізнес прилинула до мене несподівано.

Після багатьох місяців марних спроб заробити великі гроші різними шахрайствами, ми досягнули тільки того, що наші з Тьомиком сукупні борги незмірно виросли. Так ось, я так прикинув собі, що, мабуть, досить корчити з себе героїв, таких собі «bad guys», неначе щойно витягнутих з якогось тупенького американського серіалу, натомість краще вкласти гроші в уже розкручений і цілком певний бізнес. Такий, щоб давав невеликий, але стабільний дохід. А вже потім, упоравшись із боргами, можна думати про нові хитромудрі афери, котрі можуть за одну мить принести нам нечувані багатства.

Марина вперше за весь час наших спільних поневірянь Перуанською республікою беззаперечно підтримала мою ідею. Разом ми легко уговтали Тьомика.

Після того, як мій напарник погодився спрямувати свій капітал у неяскраве, але спокійне русло чесного і малорентабельного бізнесу, нам залишилося тільки визначитись, куди саме вкладати гроші. Важка індустрія у Перу розвинута кепсько, землею чи, скажімо, нафтою мені чомусь не дуже кортіло займатися (та й грошей, чесно кажучи, таких уже не було), а тому я вирішив вгатити наші скромні інвестиції в харчову промисловість. Кілька тижнів клопітливих пошуків — і об’єкт для вливання Артемового капіталу було знайдено. Цим об’єктом стала невеличка ферма по розведенню морських свинок, загублена в Андах неподалік від руїн Мачу Пікчу.

Річ у тім, що морська свинка у Перу — найбільший делікатес. Її м’ясо ніжне й соковите, щось середнє за смаком поміж грудинкою молоденького кролика та стегном перепілки, а тому гарантовано задовольнить навіть найсуворішого гурмана. Для багатьох індіанських племен (інків у тому числі) м’ясо морських свинок було невід’ємною частиною щоденного раціону. Нині гризунів розводять на спеціалізованих фермах у Андах чи прибережних пустелях. Після