Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

почав пильно вдивлятись у картину. Поверхня її була точнісінько така сама, як вийшла з-під його пензля. Жахлива зіпсутість, очевидно, проникла знутра. Якась потайна напруга портретового життя спричинилася до того, що проказа розбещеності повільно роз’їдала його. Це було страшніше, ніж розклад тіла у вогкій могилі!

Рука художника так дрижала, що свічка випала з підсвічника і, потріскуючи, догорала на підлозі. Він загасив її ногою і, знесилено сівши на розхитаний стілець при столі, затулив обличчя руками.

— Боже милосердний! Який урок, Доріане! Який страшний урок!

Відповіді не було, від вікна чулося лише Доріанове ридання.

— Моліться, Доріане, моліться!.. Як це нас навчали в дитинстві? «І прости нам провини наші… І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…» Кажім разом! Молитву вашої гордині було почуто. Тож буде почуто й молитву вашого каяття! Я занадто обожнював вас — і за це покараний. Ви теж занадто себе любили. Обох нас покарано.

Доріан Ґрей сповільна обернувся і глянув на Голворда очима, повними сліз.

— Запізно, Безіле, — насилу промовив він.

— Покаятись ніколи не запізно, Доріане. Станьмо на коліна і спробуймо пригадати хоч якусь молитву. Як там сказано: «Хоч би гріхи твої були, як кров, я зроблю їх білими, як сніг»?..

— Тепер для мене ці слова — порожній звук.

— Мовчіть, не кажіть так! Ви й без того досить нагрішили в житті. Боже мій! Хіба ви не бачите, як ця клята річ глузливо позирає на нас?

Доріан Ґрей глянув на портрет, і враз — наче навіяна тим образом на полотні чи нашіптана тими вишкіреними устами — в ньому спалахнула люта злість на Безіла Голворда. Скаженість зацькованої тварини враз пробудилася в ньому, і цю людину, що сиділа за столом, він зненавидів так несамовито, як ще ніколи й нікого в житті.

Доріан дико озирнувся круг себе. Неподалік на розмальованому віку скрині в око йому впало щось блискуче. Він пригадав — то ніж, який він приніс сюди кілька днів тому розрізати мотузку, та так і забув забрати. Обходячи стіл, за яким сидів Голворд, він помалу зближався до скрині. Опинившись за його спиною, Доріан схопив ножа і обернувся. Голворд ворухнувсь, наче хотів підвестися. У ту мить Доріан підскочив до нього, втопив йому ніж у випнуту артерію за вухом і, притиснувши голову Безіла до столу, почав наносити удар за ударом.

Почувся глухий стогін і жахітний хрип людини, що захлинається кров’ю. Простягнені руки тричі конвульсивно шарпнулись угору, пальці, дубіючи, чудернацько тріпотнули в повітрі. Доріан ще двічі встромив ножа — Голворд більше не ворушився. Щось почало скрапувати на підлогу. Доріан зачекав хвильку, усе ще притискуючи голову жертви. Потім кинув ножа на стіл і прислухався.

Ніде ані звуку, тільки чулося «крап, крап» на потертий килим. Доріан відчинив двері і вийшов на сходи. Дім облягала мертва тиша. Всі спали. Кілька секунд він стояв, перехилившись через бильця, і вдивлявся в чорну навислу пітьму. Тоді вийняв ключа з дверей і, вернувшись до кімнати, замкнувся зсередини.

Згорблена постать сиділа в кріслі, припавши головою до столу; розпростерті руки здавалися неприродно довгими. Коли б не червоний нерівний проріз на шиї й не темна, трохи вже застигла калюжка, яка поволі ширшала на столі, можна було б сказати, що людина просто заснула.

Як швидко все це сталося! На диво спокійний, Доріан підійшов до засклених дверей, відчинив їх і ступив на балкон. Вітер уже розігнав туман, і небо скидалося на велетенський павичів хвіст, унизаний міріадами золотих очей. Внизу він побачив полісмена, що, обходячи свою дільницю, освітлював довгим променем ліхтарика двері поснулих будинків.

На розі блиснув червоною цяткою кеб і відразу зник. Уздовж огорожі, заплітаючи ногами, шкандибала якась жінка в хустці, що маяла на вітрі. Час від часу вона зупинялась і позирала назад, а раз її прорвало хрипким співом. Тоді до неї підійшов полісмен і сказав їй щось. Засміявшись, вона попленталася далі.

Несподівано над майданом бурхнув вітер, у газових ліхтарях заблимало синє полум’я, а голі дерева гойднули чорним цупким гіллям. Здригнувшись з холоду, Доріан вернувся в кімнату і зачинив двері на балкон.

Потім він підступив до дверей на сходи і відімкнув їх. На вбитого він навіть не глянув. Доріан інстинктивно відчував головне: не треба заглиблюватись у те, що сталося. Його друг, який намалював цього фатального портрета, винуватця всіх його нещасть, пішов з його життя. Ото й усе.

На порозі кімнати він згадав про лампу. То був доволі цікавий мавританський виріб із темного срібла, інкрустований арабесками з воронованої сталі й усипаний великими камінцями туркусу. Камердинер може поцікавитись, де ділася лампа. Доріан на мить завагався, а тоді вернувся і взяв лампу зі столу. І тут уже не витримав — подивився на мертве тіло. Яке воно нерухоме! І яка жахлива ця мертвецька блідість його довгих рук! Труп скидався на моторошну воскову фігуру…

Замкнувши за собою двері, Доріан став тихцем спускатися донизу. Дерев’яні східці поскрипували під ногами, мовби видаючи болісний стогін. Кілька разів він заклякав на місці й чекав. Ні, все спокійно. Це лише відлуння його ходи.

Увійшовши до бібліотеки, Доріан помітив у кутку валізку й пальто. їх треба було десь сховати! Він відімкнув потайну шафу в стіні, де лежало вбрання для його нічних походеньок, і поклав туди Безілові речі. Пізніше він просто їх спалить. Тоді глянув на годинник. За двадцять хвилин друга.

Він сів і задумався. Щороку — ба навіть чи не щомісяця — в Англії вішають людей за таке, що вчинив він. Немов саме повітря під’юджує їх на вбивства! Мабуть, якась кривава зірка занадто наблизилася до землі… А втім, хіба є докази проти нього? Безіл Голворд вийшов з його будинку об одинадцятій годині. Ніхто не бачив, як він сюди повернувся: майже вся прислуга в Селбі, камердинер спить… Париж!.. Ну ясно, Безіл нічним поїздом виїхав до Парижа, як і лагодився. Усі знають його затвірницьку вдачу, отож минуть місяці, перш ніж зродяться які-небудь підозри. Місяці! А всі сліди можна буде знищити куди раніше.

Раптом йому сяйнула одна думка. Надягнувши хутряне пальто й капелюха, він вийшов у передпокій. Там постояв, прислухаючись до неквапної і важкої ходи полісмена на вулиці і дивлячись, як промінець його ліхтарика ковзнув по вікні. Затамувавши дух, Доріан чекав.

Трохи згодом він відсунув засув і обережно вийшов надвір, тихенько замкнувши за собою двері. Потім почав дзвонити. Минуло хвилин зо п’ять, поки з’явився напівзодягнений і