Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Перепрошую, що розбудив вас, Френсісе, — входячи, сказав Доріан. — Я забув свого ключа. Котра зараз година?

Кліпаючи очима, служник глянув на годинник:

— Десять хвилин на третю, сер.

— Десять на третю? Так пізно!.. Вранці розбудите мене о дев’ятій годині. Я маю одну справу.

— Гаразд, сер.

— Хто-небудь заходив увечері?

— Був містер Голворд, сер. Він чекав на вас до одинадцятої години, а тоді пішов, щоб устигнути на поїзд.

— A-а! Шкода, що ми не побачились. Він нічого не переказував?

— Ні, сер, він тільки сказав, що напише вам із Парижа, коли не застане вас сьогодні в клубі.

— Ну що ж, добре, Френсісе. То не забудьте розбудити мене вранці о дев’ятій.

— Не забуду, сер.

Служник рушив по коридору, човгаючи капцями.

Доріан Ґрей кинув капелюха й пальто на стіл і пройшов до бібліотеки. Якусь чверть години він у задумі ходив з кутка в куток, кусаючи губи. Тоді взяв з полички Синю книгу і почав її гортати. «Алан Кемпбел. Мейфер, Гертфорд-стріт, 152». Так, це саме та людина, що зараз йому потрібна.

Розділ XIV

Наступного ранку о дев’ятій годині у спальню ввійшов камердинер з чашкою шоколаду на таці і розчинив віконниці. Доріан спав спокійним сном, лежачи на правому боці й підклавши руку під щоку. Спав, як хлопчик, що стомився від забав чи занять.

Служникові довелося двічі торкнути господаря за плече, перш ніж той прокинувся. Коли Доріан врешті розплющив очі, квола усмішка заграла у нього на устах, наче він іще марив якимось захопливим сном. Проте йому не снилося нічогісінько. Спання його не було стривожене ніякими приємними чи похмурими видіннями. Але юність усміхається без будь-яких причин — у цьому її найголовніші чари.

Повернувшись на другий бік, Доріан сперся на лікоть і почав пити шоколад. У кімнату світило спокійне листопадове сонце. Небо було погідне, і в повітрі відчувалась м’яка теплінь — ранок майже як у травні.

Тим часом одна по одній події минулої ночі німою скривавленою ходою стали закрадатись у Доріанів мозок.

З жаскою чіткістю оживала ціла картина. Його пройняла дрожем згадка про все, що він пережив, і на мить у ньому знову спалахнула та сама нестримна зненависть до Безіла Голворда, що спонукала його вхопитися за ніж. Він аж похолов з люті. А мрець ще й досі сидить там, і то вже під яскравим сонцем! Це жахливо! Таке видовисько тільки на нічний морок, а не на ясний день…

Доріан відчував, що заслабне або й збожеволіє, коли буде забагато роздумувати про це. Є гріхи, згадувати про які принадніше, ніж їх чинити, — ці своєрідні перемоги вдовольняють не так пристрасті, як гордощі, і дарують розумові насолоду гострішу, ніж її може дати чуттєвість. Але цей гріх — інакший. Цей треба було вигнати з пам’яті, заглушити опієм, задушити — щоб він не задушив його самого.

Коли вибило пів на десяту, Доріан провів рукою по чолу і рвучко схопився. Одягався він сьогодні дбайливіше, ніж звичайно, — вибагливо добирав краватку й шпильку до неї, декілька разів перемінював персні. За сніданком сидів довго, куштуючи різноманітних страв, балакаючи з камердинером про нові лівреї, які збирався замовити для челяді в Селбі, переглядаючи ранкову пошту. Над деякими листами він посміхався, від трьох відчув прикрість, а одного перечитав раз і ще раз, а тоді, роздратовано скривившись, подер на клапті. «Страшна це річ — жіноча пам’ять», — зауважив якось лорд Генрі.

Допивши чашку чорної кави, Доріан неквапливо витер губи серветкою і кивнув камердинеру зачекати. Потім сів за стіл і написав два листи: першого з них сховав у кишеню, а другий дав служникові.

— Френсісе, віднесіть оце на Гертфорд-стріт, сто п’ятдесят два. В разі, якщо містера Кемпбела немає в Лондоні, довідайтесь, де він.

Лишившись наодинці, Доріан закурив цигарку і, не знаючи, чим заповнити час, заходився малювати на шматку паперу спершу квітки й усілякі архітектурні деталі, а тоді й людські профілі. Раптом він зауважив, що кожне обличчя напрочуд скидається на Голвордове. Спохмурнівши, Доріан устав, підійшов до книжкової шафи і витяг навмання якусь книжку. Він вирішив не думати про те, що сталося, аж доки не буде в цьому крайньої потреби.

Простягшись на канапі, Доріан кинув погляд на титульну сторінку. Це виявились «Емалі та камеї» Ґотьє, розкішне видання Шарпантьє[104] на японському папері, з гравюрами Жакмара. На оправі з цитриново-зеленої шкіри було витиснено узір — золотий ґратчастий візерунок і цятками нанесені гранати. Книжку цю йому подарував Адріан Сінґлетон. Коли Доріан почав гортати сторінки, йому втрапила на очі поезія про руку Ласенера[105], холодну й жовту, «де ще не змиті сліди чужих страждань», руку з пухнастим рудим волоссям і «пальцями фавна». Мимохіть здригнувшись, Доріан глянув на свої тонкі білі пальці. Читаючи далі, він натрапив на прегарні строфи про Венецію:

І от, як шум рожево-білий,

Встає Венеція сама.

То Афродіти образ милий

Струмисті груди підійма.

Собор прозоро-мармуровий

Тремтить над синявою хвиль,

Мов горло дівчини з любови,

Коли пече солодкий біль.

Човен причалює. За ґанок

Стерничий линву закида.

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода[106].

Яка чудова ця поезія! Читаєш її — і ніби сам пливеш зеленими каналами рожевоперлинного міста, сидячи в чорній гондолі зі срібним носом і обвислими фіранками. Рядки цього вірша нагадували Доріанові блакитні борозни, що стеляться за човном, коли прямуєш до Лідо[107]. Несподівані спалахи барв яскравістю нагадували птахів з опалово-райдужними шийками, що пурхають навколо високої комірчастої дзвіниці-кампаніли[108] або гордо походжають під сутінковим склепінням запорошених аркад… Відкинувшись на спину і приплющивши очі, Доріан усе повторював подумки:

Фасад, рожевий ніби ранок,

Блакитна одбива вода.

Ціла Венеція була відображена в цих двох рядках!.. Доріан пригадав осінь, проведену там, і чарівне кохання, що спонукувало його на різні дурисвітства. Романтика є повсюди. Але Венеція, як і Оксфорд, має ще й тло відповідне, а для правдиво романтичної вдачі тло — це все або майже все… З ним разом у Венеції деякий час жив і Безіл, що до нестями захопився був Тінторетто. Бідолашний Безіл! Так жахливо вмерти!

Доріан зітхнув і знов узявся до Ґотьє, аби відволіктися від прикрих думок. Він читав про ластівок, що влітають у вікна маленької кав’ярні в Смірні, де сидять гаджі[109] і перебирають бурштинові вервиці, а купці в тюрбанах потягують довгі люльки з китичками і