Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

Голворд обернувся.

— Хочу сказати тільки одне: дайте мені відповідь на ці жахливі звинувачення, Доріане! Якщо ви скажете, що всі вони безпідставні — геть-чисто всі, я вам повірю. Дайте ж відповідь, Доріане! Хіба ви не бачите, що зі мною діється? О Боже! Тільки не кажіть, що ви зіпсутий, розпусний і безчесний.

Доріан Ґрей презирливо осміхнувся.

— Ходім нагору, Безіле, — спокійно мовив він. — Там мій щоденник — я веду його день у день, але ніколи не виношу з тієї кімнати, де пишу. Якщо підете зі мною, я вам його покажу.

— Гаразд, я піду з вами, Доріане, коли ви так хочете. Я вже однак спізнився на поїзд, що ж — можу поїхати завтра. Тільки не давайте мені зараз читати того всього. Я хочу лише простої відповіді на моє запитання.

— Ви її дістанете нагорі. Тут це неможливо. А читання не займе багато часу

Розділ XIII

Доріан вийшов з кімнати і пішов сходами нагору. Безіл Голворд ступав услід за ним. Ішли вони знишка, як інстинктивно ходять люди поночі. На стіни й східці падали химерні тіні від лампи. Поривчастий вітер десь дзеленькнув шибкою.

Коли вони дісталися до горішньої площадинки, Доріан поставив лампу на підлогу і, вийнявши ключа, встромив його в замковий отвір.

— Отже, ви наполягаєте, Безіле? — тихо спитав він.

— Так.

— Чудово! — Доріан усміхнувся, а тоді додав уже іншим, різким тоном: — Ви єдиний у світі маєте право знати про мене все. Ви куди більше, ніж вам здається, причетні до мого життя.

Піднявши лампу, він відімкнув двері й увійшов досередини. Звідти війнуло холодне повітря, і вогонь у лампі спалахнув на мить темно-оранжевим світлом. Доріан здригнувся.

— Причиніть за собою двері, — пошепки сказав він Голвордові, ставлячи лампу на стіл.

Художник ошелешено роздивлявся довкола. Було видно, що кімната вже довгі роки стоїть пусткою. Вицвілий фламандський гобелен, якась картина за пологом, стара італійська скриня, напівпорожня книжкова шафа та ще стілець і стіл — оце ніби й усе тут. Поки Доріан Ґрей запалював недогарок свічки на каміні, Голворд устиг зауважити, що все тут припало порохом, а килим — дірявий. За панелями з шурхотом пробігла миша. Вогкий пліснявий дух витав у кімнаті.

— То ви гадаєте, Безіле, що самий тільки Бог бачить душу людську? Відкиньте це покривало, і ви побачите мою душу!

Голос Доріанів звучав з жорстокою холодністю.

— Доріане, ви що — з глузду з’їхали чи ламаєте комедію? — насуплено мовив Голворд.

— Не хочете? Тоді я сам це зроблю, — сказав Доріан і, шарпнувши покривало, зірвав його з залізної прутини й пошпурив на підлогу.

Зойк жаху вирвався в художника, коли у тьмяному світлі він побачив жаске обличчя, що ошкірялося до нього з полотна. Вираз портрета викликав лише презирливе омерзіння й огиду. Боже милостивий, та ж перед ним портрет Доріана Ґрея! Лице, хоч як жахливо знівечене, усе ще зберігало часточку чарівної вроди. Поріділі кучері ще трохи яскріли золотом, а сластолюбні уста ще й досі були червоні. У припухлих очах помітні були рештки їх вабливої блакиті, і не зовсім ще зникли благородні обриси точених ніздрів і стрункої шиї. Так, це був Доріан. Але хто ж намалював його таким? Художник наче впізнавав свою руку, та й рама була знайома, роблена за його ескізом. Здогад здавався моторошно неймовірним, а все ж Голвордові зробилося страшно. Схопивши запалену свічку, він підніс її до портрета. Внизу, у лівому кутку видніли довгі літери — його ім’я, виведене циноброю, довгими червоними літерами.

Але це була мерзенна пародія, якась безчесна й підла сатира! Він ніколи не малював такого!.. І все ж цей портрет — його робота. Голворд упізнав його, і враз гаряча кров немов застигла у нього в жилах. Його картина! То що це означає? Чому портрет змінився?..

Голворд обернувся й безтямними очима втупився в Доріана. Губи його нервово сіпались, а пересохлим язиком несила було ворухнути. Він провів рукою по чолу, вкритому липучим потом.

Тим часом Доріан, прихилившись до полички над каміном, стежив за ним з таким виразом зосередженості, як у людини, захопленої грою великого артиста. Ні страждання, ні радості не було на його обличчі — просто гостра цікавість глядача та ще, може, очі поблискували переможними іскорками. Він вийняв з петельки квітку і мовби принюхувався до неї.

— Що ж це все означає? — скрикнув нарешті Голворд і сам не впізнав свого незвично різкого голосу.

— Багато років тому, коли я ще був майже хлопчиком, — почав Доріан Ґрей, розминаючи пальцями квітку, — ми зустрілися, і ви тоді взялися лестити мені і навчили пишатися власною вродою. Одного дня ви познайомили мене зі своїм другом, і від нього я почув, яке це диво — юність, і тоді ж ви скінчили мій портрет, що відкрив мені інше диво — красу. І в якусь божевільну мить — я й досі не знаю — жалкую за тим, чи ні, — я висловив бажання… ви, мабуть, назвали б його молінням…

— Я пам’ятаю це! О, ще й як пам’ятаю!.. Та ні, це ж неможливо! Просто в цій кімнаті вогко і полотно зайшло пліснявою. Чи, може, фарби мали в собі якусь роз’їдливу речовину… Ну певно ж! Бо щось інше — це річ неможлива!

— А хіба є щось неможливе? — пробурмотів Доріан Ґрей, підійшовши до вікна і притулившись чолом до холодної змокрілої шибки.

— Ви ж казали мені, що знищили портрет!

— Я помилився. Це він знищив мене.

— Я не вірю, що це моя робота!

— Не добачаєте в ній свого ідеалу? — гірко мовив Доріан.

— Мого ідеалу, ви кажете?..

— Ні, це ви так казали.

— У цьому не було нічого поганого, і я не соромлюся цього. Такого ідеалу, який у вашому образі я побачив, я ніколи вже не знайду. А це — обличчя сатира!*

— Це — обличчя моєї душі.

— О Боже, і кого ж я обожнював! У нього ж очі диявола!..

— У кожному з нас — і Небо, і Пекло, Безіле! — скрикнув Доріан з жестом дикого розпачу.

Голворд обернувся до портрета і знову втупив у нього погляд.

— Боже мій! — вигукнув він. — Якщо ви й справді так споганили своє життя, то ви, мабуть, іще гірший, ніж гадають ваші ненависники!

Він підніс свічку ближче і